Різдвяні пряники (рецепт і фото).

Різдвяні пряники - це і прикраса на ялинку, і неймовірний медово-імбирний аромат вдома, і хенд-мейд подаруночки гостям, і просто хороша сімейна традиція...
Готувати їх не дуже складно, цей рецепт вже випробуваний 4 роки підряд. Кожного разу виходить гарно і смачно.

Продукти:
180 гр меду,

70 гр вершкового масла,

70 гр цукру,

350 гр борошна,

1 яйце,

1/2 чайної ложки розпушувача для тіста,

по дрібці солі, меленої кориці і меленого імбиру.

Приготування:
В каструлі закип'ятити мед, масло і цукор. Потім зняти з вогню і залишити, щоб охололо.
В інший посуд просіяти борошно, додати розпушувач, сіль, корицю і мелений імбир.
Далі в борошно поступово вливаємо рідку охолоджену масу, вбиваємо яйце і замішуємо тісто.
Цього разу ми замішували міксером.

Адвент-календар.

Ведення адвент-календаря - чудова традиція, яка походить з Німеччини. Адвент - це час християнського посту перед Різдвом. У католиків і лютеран він триває 4 тижні, на 4 тижні розрахований і традиційний адвент-календар. Спочатку в його кишеньки клали записки із рядками Святого Письма, побажання для близьких людей і солодощі для діток.
Тепер адвент-календар використовується в багатьох сім'ях просто як календар очікування свята - Різдва або Нового року.

В нашій сім'ї Різдво вважається більшим святом за Новий рік, тому календар я готувала до Різдва. Пошила його ще три роки тому і тепер не готую кожного року новий, а користуємося цим. І мені, і дітям він дуже подобається.
Ведемо ми його з 20 грудня (після свята Миколая) до 7 січня. 

Зимово-різдвяна бібліотечка.

Коли навколо пахне Різдвом - імбирними пряниками, ялинкою і мандаринами, у святкових вітринах крутяться засніжені будиночки і Діди Морози, читати дітям хочеться теж щось таке, святкове і трохи чарівне...Новорічно-різдвяної літератури для дітей тепер безліч. Поділюся тим, що зібралося у нас в бібліотечці, може комусь буде в нагоді.

Огюст Роден. Скульптура "Поцілунок".

Вирішила час від часу писати в блозі про шедеври світового мистецтва. Ті, які мені цікаві або чимось вразили... Недавно на виставці бачила бронзову копію скульптури Родена "Поцілунок". Це один з творів мистецтва, який не залишає байдужим нікого.

Коли Родену було 45 років і він був знаним майстром в Парижі, мав свою майстерню, учнів, в його житті з’явилося щось нове. В майстерню Родена прийшла Каміла Клодель - 19-річна дівчина. Красива, талановита, із заможної родини . Вона прийшла, щоб працювати помічницею – прибирати залишки глини, підмітати, подавати інструменти і вчитися мистецтву скульптури. 

Він захоплювався її юністю і красою, вона – його талантом і майстерністю. Між помічницею і майстром спалахнула пристрасть. Роден ліпив красу Каміли, ніжність і нестримні почуття. В цей час з'явилися найкрасивіші, найромантичніші твори майстра – «Данаїда», «Аврора», «Вічний кумир», «Вічна весна», «Поцілунок»… 

Каміла була натурщицею, музою і коханкою Родена, а він – її єдиним трагічним коханням. Стосунки тривали більше десяти років і закінчилися розривом. Каміла так і не змогла пережити цю трагедію, глибока депресія перейшла в психічне захворювання і останні 30 років свого життя вона провела психіатричній лікарні. Огюст Роден втратив музу і в його скульптурах вже не було тих емоцій і життєвої енергії, що раніше…

Ужгород.

Про Ужгород…
Погуляли по історичному центру і залишилося відчуття, що побували десь в Європі. Багато квітів, зелені, магазини не з сувенірами, а з одягом, взуттям і сумками… Можна ходити за покупками в центр, ціни такі, як і скрізь. 
А ще безліч кафешок, і сидять в них не туристи, а самі ужгородці… Не з приводу дня народження чи корпоративу, а просто так, в четвер ввечері, після роботи. Батьки п’ють каву на набережній, а поруч бігають діти, ганяють голубів. І так гарно пахне кавою і вафлями.
В деяких кафе є знижка для велосипедистів – 20%. Здається, це єдине місто, в якому я таке бачила… А в Ужі плаває риба і можна побачити її прямо з пішоходного мосту, хоч річка дуже мілководна.

Невицький замок.

Замок, оповитий легендами і народними переказами. Для кого його будували, хто тут жив, від кого захищався і чому Невицький - можна хіба що здогадуватися...
 Знаходиться він за 12 км від Ужгорода, на горі вулканічного походження (заввишики 260 метрів над рівнем моря)...

За однією з легенд вважають, що Невицький замок - замок невіст (тобто жінок). Коли були напади на Ужгородський замок, жінки і діти знаходилися тут, в безпеці. І ніби обидва замки - Ужгородський і Невицький - з'єднувалися підземним ходом. Але поки що того підземного ходу не знайдено...

Інша легенда стверджує, що Невицький замок - це місце захоронення невіст (жінок, дівчат) з багатих аристократичних родин.

Ще одна, найбільш поширена легенда - легенда про Поган-діву, жінку, яка будувала цей замок і володарювала в ньому. Поган-діва славилася страшною жорстокістю. Будувати замок мусили усі люди з довколишніх сіл - чоловіки й жінки, діти і старі... Усі носили важке каміння на високу гору. Розчин замішували на молоці і яєчних білках, щоб стіни були міцними. Навіть жінки-годувальниці були змушені віддавати грудне молоко на будівництво. В голоді, смертях і стражданнях зводився цей замок... За однією з версій легенди Поган-діва була туркенею, за іншою - жінка із роду Другетів.
Визволив людей від Поган-діви король Матіяш. Так як замок був неприступним, король взяв його хитрістю. Вночі привів під замок стадо худоби. На усіх тваринах були дзвоники і до рогів прив'язані запалені свічки. Стадо ревло, дзвеніло дзвониками, світило. Поган-діва злякалася і кинулася тікати із замку на коні. Тоді її наздогнали і вбили.

Легенди легендами, але замок, вірніше стіни, які від нього залишилися, справді виглядають похмурими і загадковими.

Ужгородський замок.

Цей замок - один з найдревніших в Україні.
До ІХ століття він був дерев'яним і належав князю, правителю білих хорватів, які жили на цих землях.
Та в ІХ столітті на замок напали угри, землі захопили, а замок, який належав тоді князю Лаборцю, спалили.
Під владою угорців на місці дерев'яного укріплення збудували кам'яне. А в 1312 році угорський король подарував Ужгородський замок братам Другетам, магнатам чи то французького, чи італійського походження. Рід Другетів володів замком 350 років. За їх володарювання замок добудовувався, укріплювався, "осучаснювався". І в свій час вважався майже неприступним.
1703-1711 роки - часи повстань і воєн. Воювали русинські і угорські селяни проти австрійської влади, під керівництвом князя Трансильванії Ференца ІІ Ракоці. Після поразки повстання австрійська імператриця Марія-Терезія передала замок греко-католицькій єпархії. З того часу в замку працювала богословська академія.
Тепер біля замку гуляють туристи, мами з колясками, а в самому замку - краєзнавчий музей.

Кажуть, що вночі замковими кімнатами блукає привид - вродлива дівчина у білому вбранні. Це одна із доньок графа Другета, яка закохалася у ворога, польського шляхтича. Поляк приїхав у замок як мандрівник, розказував цікаві історії про свої подорожі, пригоди... Дівчина закохалася у молодого сміливого мандрівника і відкрила йому усі замкові таємниці - де є підземні ходи, куди вони ведуть. Шляхтича стратили, а доньку за зраду граф наказав живою замурувати в замкову стіну... Отака жахлива легенда :((.
Перше враження від замку - швидше здивування, ніж захоплення. Важкі, "приземлені" стіни, за якими майже нічого не видно. Немає ніяких прикрас - "зубчиків", веж... тільки глуха стіна і міст через рів.

Палац Шенборнів.

Казково красиве місце, яке нам вдалося побачити цього літа...

Автоподорож Карпатами. Маршрут.

На карті маршрут нашої дводенної подорожі. Старт і фініш - в селі Торунь.
Відстань - 452 км, але за 9 годин проїхати їх неможливо. В багатьох місцях на дорозі вибоїни, латки і величезні ями.
Ще один мінус - по дорозі мало закладів, де можна поїсти і, тим більше, погодувати дітей. Їжу треба мати з собою.
Але все це не зіпсувало нам вражень від подорожі. Поїздка вийшла цікавою і залишила тільки приємні спогади.
По цьому маршруту є дуже багато цікавих місць -  красиві пейзажі,  водоспади, пам'ятки архітектури, музеї... Дуже цікава історія краю, народні звичаї і багато-багато іншого... Можна було б ще двічі повторити цей маршрут, кожного разу дивитися інші визначні місця, але, напевно, і так усього не побачили б...

Автоподорож Карпатами. Частина 5: Старуня, грязьовий вулкан і соляна криниця.

Вже почало сідати сонце, а у нашому плані подорожі залишався дуже важливий пункт - грязьовий вулкан у Старуні.
Знайти його виявилося не так просто. Спочатку ми їхали по трасі - від міста Яремче в напрямку Івано-Франківська. Доїхали до місця, де закінчується Надвірнянський район і починається Богородчанський. Саме там, між двома вказівниками районів, є поворот наліво, до села Старуня... В селі довелося поїздити вуличками туди-сюди немало... Напевно, до вулкану можна проїхати багатьма способами і кожен, кого ми питали, розказував шлях по-своєму :)...

Врешті-решт ми туди добралися, а по дорозі назад помітили, що все не так безнадійно, на стовпах і парканах є маркери вело-траси - зелений або блакитний велосипедист на білому фоні. Вказівники невеличкі, тому треба бути уважними і їхати повільно... Ми перший вказівник пропустили, тому далі знайти дорогу було непросто... Отож, після в'їзду в Старуню, будьте уважні - зліва має бути вказівник повороту (це майже на початку села).
Так виглядають вело-вказівники.

Був літній сухий день, тому по грунтовій дорозі ми доїхали аж до вулкану...
Гори з великим кратером і хмарою диму немає, все на рівнині... Отакі озерця-плями, напевно, озокеритові. Всередині рідка речовина, по краях застигла, з запахом нафти.

Автоподорож Карпатами. Частина 4: Буковель і Яремче.

На під'їзді до Буковеля вже добре видно туристичну зону - вілли, готелі, пансіонати. В очах рябить від реклами і запропонованих послуг - вільні кімнати, прокат велосипедів, форель-рибалка... Поки що  не дуже все впорядковане - місцями погана дорога (так вийшло, що до Буковеля ми їхали старою дорогою, може, нова і краща), багато будівництва і якісь проблеми з вивозом сміття, його тут цілі великі купи :(... Але, здається, все активно розвивається, туристів досить багато. Сподіваюся, за кілька років буде набагато краще...

Автоподорож Карпатами. Частина 3: Кваси - водоспад Труфанець - Яблуницький перевал.

Другий день подорожі почався досить рано завдяки дітям :)... Але, щоб виспатися, часу було достатньо. Нас чекав гарний сонячний день і цікава подорож. Поснідали ми в тому ж готелі і - в дорогу!

Перша зупинка була недалеко від Рахова, в селі Кваси. Кваси - тому що тут багато джерел з мінеральною водою, в Закарпатті природну мінеральну воду називають квасом.
З Квасів починаються пішохідні маршрути на вершини гір.
Повз таку красу проїхати ми не могли... Височенний міст і гірська залізниця. Тут їздить тільки один поїзд - Львів-Рахів (жартома його називають "раховозом" - тому що в Рахів, і тому що їде дуже повільно..). Проїжджає по мосту чотири рази на день, решту часу тут спокійно по рейках ходять люди...

Автоподорож Карпатами. Частина 2: Тячівщина – географічний центр Європи – Рахів.

Хоч і з величезним запізненням, продовжу писати про нашу автоподорож. Початок тут.

Далі шлях наш пролягав через Тячів (або Тячево, як його називають в Закарпатті)… Тячево – це теж невелике містечко-райцентр.
Усі закарпатські міста трохи схожі між собою - вузенькі центральні вулиці з магазинами по обидва боки дороги, невеликі магазини (одно- або двоповерхові будиночки, розташовані дуже близько один до одного)… А ще багато квітів і зелені - на вулицях, підвіконнях, в кошиках під ліхтарями…

Автоподорож Карпатами. Частина 1: руїни Хустського замку.

Це була майже авантюра – поїхати з дітьми в подорож на два дні, навіть не знаючи, де ми будемо ночувати, що їсти і на що дивитися. Але усе вдалося… І навіть краще, ніж я сподівалася. Маршрут наш починався в селі Торун (Міжгірського району Закарпатської області). Далі: Міжгір’я – Хуст – Тячів – Солотвино – географічний центр Європи (село Ділове) – Рахів – Кваси – водоспад Труфанець – Яблуницький перевал – Буковель – Яремче – грязьовий вулкан (село Старуня) – Івано-Франківськ – Калуш – Долина – Вишківський перевал – Торунський перевал – і знову ми в селі Торун. По цьому маршруту є дуже багато цікавих місць, пам’яток  –  історичних і природніх, але усі побачити за два дні не вийшло. В деяких містах були тільки проїздом, але все-одно задоволення і вражень – безліч! 

Фільм "Невидима сторона" (THE BLIND SIDE).

Надзвичайно теплий і добрий фільм. Я плакала, але не від смутку, а від радості, від людяності і неймовірної доброти...
У цьому фільмі - справжня історія з життя. І цим мені фільм ще більше подобається, бо то не казка про Попелюшку, а так насправді буває...
Багата, щаслива сім'я запрошує переночувати у свій дім хлопчика-підлітка. Бездомного і майже неграмотного... Поступово він стає частиною їхньої сім"ї - сином, братом, рідною людиною...
Майкл - унікальний хлопець, який пройшов через таке страшне дитинство, але зберіг чистоту душі, добро і віру в людей. Він ні на кого не сердиться, вміє любити і бути відданим. Сім"я дає Майклу дім, одяг, освіту, родинне тепло, а він дарує їм море любові і тепла....

- Ти змінила його життя.

- Ні, це він змінив моє...
"Невидима сторона" - фільм, який хочеться дивитися безконечно... Не так багато фільмів, після яких на душі так світло і радісно.

Для загальної інформації:

фільм 2009 року, жанр - спортивна драма, в одній з головних ролей - Сандра Баллок, отримав Оскар за кращу жіночу роль і інші нагороди.

Про дитячі обов'язки...

Недавно чомусь розсердилася на Святослава і зловила себе на думці, що я в його роки (в шість років) була відповідальніша і мама вже доручала мені серйозні справи... Ну, таке як гуляти з молодшою сестрою, побути вдома з сестрою, нарвати смородини на компот, віднести на пошту листа...
Звичайно, в селі життя інше - там діти з двох-трьох років можуть гуляти на вулиці самі, по дорозі на пошту теж тільки усі знайомі і машин майже немає... Але і в місті дітям, щоб дорослішати і ставати відповідальними, треба доручати якісь справи. Це така ж необхідна підготовка до школи (і до дорослого життя), як читання, лічба і усе інше.

Літо...

Сьогодні наш градусник на балконі показує +32. Але все-одно я дуже люблю літо!
За смачне морозиво, полуницю і кавуни, квіти на балконі, за малюків в панамках, легкі плаття і зручні шорти.
І, взагалі, влітку більше свободи. Може, то відчуття  з шкільних років, коли літо - це канікули. А, може, так і насправді.
Влітку не треба довго збиратися, щоб вийти на вулицю. Влітку легше і приємніше подорожувати. Влітку довший день і добріші люди. І чому воно таке коротке, улюблене літечко?

Мами на майданчику.

Кожного літа на дитячому майданчику з'являється мама з маленькою дівчинкою  в платтячку. Платтячка бувають різні - білі, з кружевом, з квіточками, коротенькі і довгі пишні... Мами бувають високі і низенькі, стрункі і не дуже... А все інше - однакове...
Така мама вважає свою донечку чудом, красунею, центром Всесвіту. Усі навколо мають захоплюватися і тішитися їх появі. Красунечці можна все - брати будь-які іграшки, руйнувати те, що інші діти будують. Маму це так радує і розчулює...
Але ні в якому разі не беріть іграшки  чудо-дитинки - бо це її, не забирайте у неї свої - бо ви ж не жадіна... І навіть не намагайтеся захищати свою гру.
Бо ж вона мале-еесенька, бо вона дівчинка, бо вона образиться, бо вона буде плакати...

Р-ррр... 

Роман "Аеропорт"

В п'ятницю пощастилю бути на зустрічі з Сергієм Лойко у Школі журналістики.

Це було щось неймовірне... Коли Сергій Лойко читав частину із свого нового роману, сльози текли самі собою.. А в залі стояла така тиша, що чути було, як дихає хтось поруч...
Роман "Аеропорт" про війну, але в ньому немає ні краплі ненависті і ні краплі пафосу. Тільки біль, співчуття і людське добро...
Співчуваєш українським солдатам, які стали героями, "кіборгами", не заради героїзму, а тому, що по-іншому не могли. Вони мусили спинити зло там, в аеропорту, хоч і знали, що на них чекає смерть... Співчуваєш матері російського солдата, яка приїхала шукати мертве тіло єдиного сина. Він прийшов вбивати на чужу землю, він був на боці зла... Але, напевно, не його вина в тому...

Книга вийде з друку на початку вересня. Думаю, це буде бестселлер для багатьох поколінь. І так хочеться прочитати вже весь роман - від початку до кінця.

Зал аплодував стоячи.

П'ять родзинок Українського села.

Розповідь буде не про звичайне українське село, а про етнографічний комплекс, який так і називається - "Українське село"...
Ну, а родзинки  - зовсім не родзинки, а цікавинки, які приваблюють туристів в "село".

Перша родзинка - це чудова природа довкола. Сосни, берези, невеличкий ставок. Усе чисте і доглянуте. А ще й лавочки, дитячі майданчики, дерев'яні скульптури і хати з солом'яними стріхами... Просто насолода для очей і для душі.
Хіба не так? Дивіться самі...

Як випускники у похід ходили...

Є в нашому дитсадку така традиція - у кінці навчального року випускники ідуть в похід. Ніяких молодших діток, тільки випускники і вихователі - все серйозно, складно і "по-дорослому".
Тому після "походу випускників" діти справді відчувають себе дорослішими, ніби вони пройшли особливе випробування і вже готові до шкільного життя - з труднощами і обов'язками.
У нас випускний похід був у суботу, ніхто нікуди не поспішав - до сну чи до обіду... Тому прогулянка затягнулася аж на п'ять годин :)...

Святослав прийшов з походу щасливий, переповнений враженнями і з серйозним наміром повести нас по тих місцях, де вони були в поході.

Фетрові блокнотики

Автори ідеї і виконавці - ми з Святославом. :)

Випускний.

Учора в Славчика був випускний.
У нас невеличкий вальдорфський дитсадок, в групі дітки різного віку і в цьому році випускників тільки два - Славчик і Даня.
Я трохи переживала як то усе буде, як два випускники будуть виступати перед усіма, чи не злякаються, не розгубляться... Збиралася з Славчиком учити слова і тренувати виступ вдома. Але вихователька сказала, що вони усе вивчать у садку, а Святослав не піддавався ніяким розпитуванням - сюрприз... Ну, я все-одно переживала за той сюрприз. Але, що робити, хай буде так...

Катерина Білокур. Хочу бути художником.

Учора були на виставці робіт Катерини Білокур. Після цих картин справді віриш у Диво, в те, що талант дається людині Богом. Бо як інакше могла проста жінка без освіти, без жодного уроку якогось майстра ТАК малювати...
Її квіти - як справжні, усе вималювано до найменших дрібниць. Коли дивишся, здається, що відчуваєш їх на дотик і як вони мають пахнути.
А ще дивує, що уся ця краса творилася в роки голоду, війни, коли ніхто не сприймав її мистецтво... А вона попри все робила собі пензлі з котячого ворсу і малювала ніби інший світ - прекрасний і досконалий...

В цілому виставка дуже хороша, зібрано багато картин з різних музеїв, є стенди зі спогадами Катерини Білокур, відгуками на її творчість...
Але мені не дуже сподобалося поєднання живопису Катерини Білокур з відео-артами сучасних художниць (в залі у кількох місцях поставлені монітори і там демонструються ці твори)... Ну, якось воно не поєднується. Зовсім інша естетика, по-іншому сприймається... Щось таке як дивитися Пікассо і слухати народний хор - не сприймаєш до кінця ні одне, ні друге..
Думаю, краще було б це розділити. Щоб біля картин з квітами звучала народна пісня, пахло скошеною травою і квітами. А відео-роботи окремо, тоді і їх дивилися б і вникали у суть...
Але це так, моє сприйняття.. В цілому, величезне спасибі організаторам, що відкривають світу Катерину Білокур і її мистецтво. В Мистецькому Арсеналі ці картини побачать тисячі людей. Виставка буде ще до 19 липня.

День і ніч.

Сьогодні згадала простеньку дитячу гру із свого дитинства.
Я кажу: "День!" - і ми з Максимчиком стрибаємо, танцюємо, ніби гуляємо... Потім: "Ніч!" - і завмираємо, закриваємо очі, ніби спимо.
Максим був у захваті. Спочатку я вела гру - казала "день-ніч", а потім Максим був ведучим.

Добре було б згадати ще якісь свої дитячі ігри, в них стільки рідного, приємних спогадів... І, справді, є в цих іграх якась наступність, зв'язок поколінь...

Просто будні...

Максим наш тепер вдень або не спить зовсім, або засинає біля третьої і спить години дві-три. Частіше, доки не розбуджу (бо як потім ввечері вкладатися)...
Святослава в садочку вдень і не вкладають. Все-одно він не засне, а ще й випускник - треба до випускного готуватися.
Тому ввечері Святослав засинає миттєво, а Максима треба вкладати дуже довго і тяжко. Щоб Максимчику ввечері більше хотілося спати, Ярослав деколи ввечері виходить з ним погуляти - принести воду, або просто походити біля будинку. А ми із Святославчиком вдома..

Раніше я цей час намагалася використати "з користю", чимось позайматися із Святославом - ну, якісь там розвиваючі вправи, прописи... Але тепер він за день так набігається, втомиться, що ті заняття вже без толку і радості. Тому я мию посуд, а він п'є чай і ми розмовляємо, або просто сидимо-лежимо в кімнаті на підлозі (ну, я частіше ще щось складаю-збираю, бо спокійно мені не сидиться :) ), або я читаю йому якусь книжку і ми про це говоримо.
І так мені подобаються оті наші пів години. Просто хочеться запам'ятати кожну мить, кожну нашу розмову... Напевно, мені вони ще важливіші і потрібніші, ніж Славчику.

просто фото з минулих вихідних.

відпочинок на Десні

На минулих вихідних їздили відпочивати на річку Десну. Діти вперше ночували в наметах, дивилися на зорі в телескоп, їли кашу, зварену в казані, і вчилися закидати вудочку. Вражень безліч. Справді, так приємно засинати під кумкання жаб, а прокидатися під спів пташок (от чомусь в 4-ій ранку жаби не кумкають), а ще бігати босими ногами по землі і хлюпатися у водичці.
 Тільки наступного разу поїдемо на природу десь подалі від Києва, де менше людей і, може, трохи чистіше...

Трішки про Максима...

Починаю писати і сама до себе посміхаюся... Наш Максим - це маленький стрибучий позитивчик, майже усім задоволений і щасливий. Якщо плаче - то недовго, усім все зразу пробачає і довго не сердиться.

Будує літака із стільців і табуреток, я один стілець забираю - нічого, буде інакший літак...

Сьогодні ліпимо з пластиліну. Я "на замовлення" Максима то собачку, то кісточку для собачки... І вже дивлюся - ой, вуха якісь не такі, більше на кота схожий... А мордочка вийшла  на свинячу схожа...
Максим відірвав шматок пластиліну, трохи розкатав:
- Дивися, мама, це котик. Ось у нього і лапку видно...
Інший, менший шматок - то мишка. І вже грається, котик ловить мишку. Чудові іграшки, дуже добре вийшло...
Далі зліпив "шматок тортика":
- На, мама. Це шматок тортика. Він ужасний, але в мене іншого немає, бери! (і звідки у нього це слово - "ужасний" :) ).

А ще Максим щодня мені дарує квіти. Після кожної прогулянки приходимо з букетом. Кульбабки, грицики, конюшину, ще якісь жовтенькі квіточки... І просто травичку. Усі квіти для нього красиві. Вдома ставлю "букети" в склянку з водичкою і, справді, вони такі гарні по-своєму. Деякі в'януть дуже швидко, а деякі стоять довго-довго... Вже осипаються і ще незів'ялі.
Одного разу зриває кульбабку - відірвалася тільки сама квіточка, без стебла. Несе мені:
- На, мама! Це для тебе квіточка. Вона, правда, без ручки. Але можна тримати отак, в долоньці :).

Конструктори-будиночки від майстерні Забава.

Покажу, чим учора ми займалися...
Конструктори від Забави - це не зовсім конструктори, швидше набори для творчості. З дерев'яних заготовок треба скласти будиночок і розфарбувати його.
У нас був набір з чотирьох будиночків. (Запаковану коробку не встигла сфотографувати)

Приємно, що все склалося досить легко і гарно тримається. Усі пази вирізані акуратно, точно по розміру... Якщо щось ніяк не складається - значить деталь від іншого будиночку :).

Як заслужити довіру дитини...

Учора ввечері Святослав розповідає свої пригоди з дитсадка...
- Сьогодні Захар приніс робота-трансформера, вихователька поклала його на самий верх на шафу. А я дістав! Виліз на поличку, і кепкою досягнув. Спочатку пробував шортами, але шортами не вийшло...

(Я мию посуд і навіть не знаю, з чого почати нотації... Нам і так регулярно зауваження з дитсадка дістаються :(. А тут - виліз на поличку, та шафа могла ж перевернутися... А ще й досягнув робота, якого поклала вихователька. У нас в садок не можна приносити свої іграшки, тим більше якихось монстрів, роботів, і Святослав добре про це знає...)

Ярослав тим часом спокійно собі вечеряє і так, з розумінням киває:
- Ну так, шортами не зачепиш, кепкою зручніше...
Святослав радий, що є татова підтримка і продовжує:
- Ніхто з дітей не зміг досягнути, а я дістав! І віддав Захару!..
І стільки радості і щастя в очах...

Йогуртовий торт.

Один з наших улюблених тортиків. Готувати його дуже просто, можна давати дітям, так як торт нежирний (у ролі крему в нього йогурт). І виходить дуже смачно.
Рецепт я колись давно знайшла в інтернеті. Але де я його тоді знаходила, вже не пам'ятаю :((.

Інгредієнти:
225 г борошна,
160 г цукру,
175 г вершкового масла,
3 яйця,
30 мл молока,
1 ч.л. розпушувача,
2 ч.л. ванільного цукру.

Для крему:
густий солодкий йогурт ( приблизно 0,5 л),
3 банани,
ківі, апельсин (щоб прикрасити зверху).

"Казки", книжка-розвивалка.

"Казки" - той випадок, коли краще раз потримати в руках, аніж сто разів почути і побачити на фото.

Але все-одно розкажу.

Цю книжечку для нас пошила Віка, молода творча мама.

Про дитячі іграшки.

Шість років тому, коли Святослав ще був маленьким, мені здавалося, що в іграшкових магазинах просто безліч хороших цікавих іграшок. Тепер уявлення про "хороші іграшки" змінилося. Деколи дуже важко знайти і купити дитині іграшку :(... У нас вже виробилися свої критерії, за якими шукаємо іграшки, захотілося ними поділитися.

Авіашоу на Чайці.

В продовження розповіді про минулі насичені вихідні...
У неділю ми побували на авіашоу. Дуже хотілося його показати нашим хлопцям, закоханим у літаки.
Але самі захопилися більше за дітей. Діти вже втомилися задирати голови в небо, а ми все кричали і ледь не стрибали від захоплення: "А-аа... Дивіться-дивіться, як він крутиться... Тепер летить боком... Ого! Летить перевернутий?!... Це "мертва петля"називається?"
Справді, видовище захопливе. А ми ще й стояли в зручному місці - прямо перед злітною смугою.

Місто професій.

Минулого тижня вихідні наші вийшли насиченими і цікавими.
В суботу - "Місто професій" на ВДНГ...
Діти могли познайомитися з різними професіями - що роблять журналісти, будівельники,  ветеринари, кондитери (і ще багато-багато інших, усього працювали 53 станції). Можна було "попрацювати", заробити гроші і щось за них купити...
Цікаво, що з дітьми займалися не аніматори, а справжні професіонали у своїй сфері - справжні журналісти, фотографи, кінологи, працівники ветеринарної клініки... Хоч дітей було дууже багато, постійний рух, шум і натовпи, "роботодавці" були дуже привітні до дітей.
Звичайно, усі професії ми не спробували. Це було неможливо, вийшла б тільки біганина між станціями... Але спробували багато.
Будівельники. Тут можна було по-справжньому мурувати з цегли, будувати з картонних блоків і для найменших - просто розфарбовувати будиночок.

Пам'ятник заробітчанам у Колочаві

Цей пам'ятник знаходиться в центрі села. 

В ньому - уся історія, вся біль місцевих людей. В Закарпатті на заробітки їздять навіть школярі, старшокласники. Дівчата - на польові роботи, на буряки. Хлопці - і в полі працювати, і в лісі, і на будівництві. Працюють по всій Україні, Росії, Чехії, Португалії, Італії... Де тільки немає наших людей. І все це зовсім не гонитва за великими грошима, як часто думають люди, а єдина можливість вижити, утримувати сім'ю. 

В Карпатах роботи немає, туризм не розвинений, земля не дуже родюча, підприємств практично немає... Однаково їздять на "чорні роботи" і люди з вищою освітою, і без освіти... Діти бачать батька час від часу, деколи через таке життя руйнуються сім'ї... У Колочаві тільки 20% сімей, де дітей виховують і батько, і мати. 

А як часто зустрічаються нечесні роботодавці, що залишають людей без платні за роботу. Напевно, кожен заробітчанин хоч раз, але з таким стикався... А ще й злодії, які полюють на зароблені гроші... Часто люди працюють на важких, небезпечних роботах. За 50 років на чужині загинуло понад 100 колочавців. Їх імена викарбувані на плиті поруч із пам'ятником.

Таке саме життя у всіх довколишніх селах, і вже дуже-дуже багато років.

І чудова лемківська пісня про заробітчан.

Колочава.

В цьогорічній травневій подорожі якось нам не дуже щастило з екскурсіями і екскурсоводами. Про Острог я вже писала тут, схоже було і в Колочаві. Я дуже хотіла подивитися музей "Лінія Арпада", але не вийшло. Нам пояснили, що  усі екскурсоводи задіяні в музеї "Старе село", так як приїхало багато туристів, а  в "Лінію Арпада" можна тільки з екскурсоводом. Те саме було і з "Бункером Штаєра" :(.
Так що славне "село 10 музеїв" музеї має, а екскурсоводів - ні. Тепер ми Колочаву жартома називаємо "селом трьох екскурсоводів" :)... Виявляється, що в Колочаві екскурсії треба замовляти заздалегідь по телефону. Так що буде привід туди поїхати втретє.
Зате ми ще раз погуляли по "Старому селі" (див. про першу нашу поїдку в "Старе село")... Там справді чудово. Хочеться просто гуляти по музею, милуватися природою, поринути у атмосферу минулого і нікуди не поспішати...

"Дневник мамы первоклассника"

Для мене дуже актуальний фільм, бо Святослав у вересні йде в перший клас. Цікаво було подивитися, до чого треба бути готивими :).
Справді, у фільмі є з чого посміятися, над чим поплакати, в чомусь впізнати себе і свою сім'ю. Усі ми хочемо бути ідеальними батьками, виховати ідеальних дітей, але то розчаровуємося в собі, то до кінця не розуміємо - які вони мають бути, ідеальні діти... А ще й коли у батьків різні погляди на виховання...
Фільм приваблює простотою і правдивістю. Хоч немає якихось надзвичайних подій, драматичних моментів, переживання героїв дуже зрозумілі.
Особливо батькам... першокласників... теперішніх і майбутніх :).

Скит Почаївської Лаври - Свято-Духівський монастир.

Про Почаївську Лавру знають в Україні, напевно, усі. Це така відома святиня, до якої цілий рік приїжджають тисячі віруючих людей. Вона має свою глибоку, багатовікову історію. Багато хто тут, на Почаївській горі, знаходить для себе душевну розраду, спокій і фізичне зцілення.

Неподалік від Лаври у Почаєві є скит - відокремлене поселення почаївських монахів. Тут вони живуть і займаються господарством - працюють в полі, доглядають тварин. Монастир на цьому місці був ще на початку XIII століття, він переживав  руйнування, відбудови і занепад. В 1990-х роках монастирське життя тут відновилося, відбудувалися церкви.
Хоча скит знаходиться усього за півтора-два кілометри від Лаври, тут набагато тихіше, спокійніше і мало прочан.
До монастиря веде така вузька красива алейка.

Вхід і надбрамна церква.

Острозький замок.

Або - для кого в Україні працюють музеї?
Музеї, екскурсії, концерти - це буває в години дозвілля, так завжди думала я... І така доля артистів, екскурсоводів, музейних робітників - працювати тоді, коли більшість людей відпочиває і відпочивати в робочі дні і години. Але виявилося усе не зовсім так...
Приїхали ми в Острог першого травня, у вихідний день. Ніби і не пізно - після 15-ої год. Але виявилося, що музей працює тільки до 16.00, так як 1 травня в цьому році - це п'ятниця, а в п'ятницю в музеї короткий робочий день :(... І нічого, що це якраз пік відвідувань замків і музеїв, приїжджають і приїжджають туристи (особливо велотуристи люблять подорожувати замками)... Зате музей працюватиме в будні, взимку, коли там не буде жодного відвідувача... :(.
Якщо чесно, було образливо ледь не до сліз - і за себе, що даремно проїхали стільки дороги і так хотіли дізнатися про історію цього краю, і за тих молодих людей на велосипедах, які цікавляться  історією своєї країни та перед ними зачиняють двері музею, і за Україну в цілому - коли вже у нас буде як у людей...  В замок нас впустили, але екскурсію не провели. Екскурсія триває годину, а до закриття замку залишилися усього пів години. На наші прохання провести півгодинну екскурсію (ми б заплатили, звичайно, за повну) - відмовилися, багато залів, за пів години не встигнеться, таке не практикують...
Хоч і без настрою від такої "гостинності", але в замку ми побували.

"Просте ліплення"

Так називається серія книжечок для навчання ліпленню з пластиліну (автор і художник – О. С. Московка). У нас є дві книжечки з цієї серії – «У лісі» та «Зоопарк».

Квітничок на балконі.

Сьогодні з Максимчиком розсаджували на балконі петунії. Посіяли їх ще в кінці лютого, вони сходили в ящику у нас на кухні, а тепер винесли на балкон і розсадили в два ящики. Буде більше місця, щоб розростатися.
Дітям дуже подобається сіяти квіти, поливати, садити. Ну і спостерігати, як з'являються перші ростки, потім листочки, квіти, а потім з вулиці дивитися на красивий балкон - результат нашої праці... Але яких зусиль мені треба докласти, щоб довірити дітям посіяти, полити, змиритися з тим, що це зроблено недосконало і неакуртно :(. Сьогодні Максим насипає землю в ящик - звичайно, земля і по підлозі, і по квітах, висмикує "за чуб" рослинку - а я вже боюся, що так пошкодиться коріння... Хоча, що таке якась рослинка... Подарувати дітям радість від цієї роботи, навчити доглядати за рослинами, довірити "дорослу" роботу - ось що набагато важливіше.

Ранній старт чи фальстарт.

Переді мною тепер завдання - знайти у нашому районі дитячий садок на пів дня для Максима.
Що я хотіла б:
- маленьку групу діток (до 10-15 дітей),
- щоб була прогулянка,
- хороша вихователька,
- розумна ціна,
Важливо, щоб дорослий вчив діток разом гратися, ділити іграшки, мирно вирішувати конфлікти... Ну, і що ще потрібно у віці 3 років? Хіба що трохи якоїсь творчості- малювати фарбами чи олівцями, ліпити щось із пластиліну, послухати казочку...

Дитячих міні-садочків з'явилося тепер досить багато. Ніби з маленькими групами і, на перший погляд, приємні вихователі. Але чим вони займаються з дітьми:

Книжковий пост. "Пригоди барона Мюнхгаузена".

Святославу 6 років і він дуже любить коли йому щось читають або розказують. Найчастіше ми читаємо народні казки. Тепер Славчик любить героїчні казки, довгі і з багатьма пригодами. Але усі казки, які у нас є, ми перечитали вже по кілька разів. Тому захотілося мені почитати йому щось із дитячої класики.
Поки що я не дуже орієнтуюся в дитячих книжках - які для 6-річних дітей, які для 12-річних. Тому вибрати не так просто. Хотілося щось таке, щоб було цікаве і зрозуміле Славчику, а ще не дуже велике за обсягом...
В суботу купила "Пригоди барона Мюнхгаузена".

Велопрогулянки.

Сьогодні ми, нарешті, відкрили сезон катання. Це відпочинок, який подобається усій нашій сім'ї.

Про літаки.

Усім відомо, що найкраще діти вчаться тому, чим захоплюються. Я не дуже знаю, як викликати таке захоплення, але деколи це виходить саме по собі.
Десь місяців два тому їздили ми в Музей авіації. Їхали без великого ентузіазму, бо вже там колись були, і музей не вразив (тут я колись писала про цю поїздку). Ну, експонатів дуже багато, але все таке убоге, обдерте, нагромаджене в купу. Без усяких екскурсій, цікавих розповідей і усього такого. Але Святославу дуже сподобалося, він усе роздивлявся, розпитував і вивчав.

Смішнюки..

Деколи мені здається, що у нас найголосніші діти в світі :), особливо, коли вони активно розіграються. Тоді чимось зупинити їх майже неможливо і в квартирі стоїть такий шум і крик, ніби їх не двоє, а десять як мінімум... Крім дитячих писків, сміху і вигуків більше нічого не чути. По телефону я говорю на кухні або у ванній при закритих дверях, телефон аж вдавлюю у вухо і все-одно більше здогадуюся аніж чую, що мені там кажуть...
У нас ніби є правило - вдома не кричати... Але як його виконувати, коли так смішно, така азартна гра чи так гучно літають літаки. Хоч я і нагадую "наше правило" через кожні 20 секунд...
У неділю кажу Святославу, що треба нам такий прилад, який би подавав сигнал, коли в хаті крики голосніші, ніж треба. Святослава усі прилади дуже цікавлять, тому він детально про нього розпитує. Який то прилад, чи він насправді буває? Як би він реагував на звук? Які б звуки видавав?... Тоді на хвилину задумується... "Та ну, мама. Для чого нам той прилад? Ще й прилад пищати буде"... Напевно, так і було б, прилади тут не допоможуть :).

А учора насмішив Максим. Наливаю йому в тарілку борщ. Він вивчає, що там є, бачить лавровий лист і виймає його. Виявляється, там навіть два листочки на маленькій гілочці. Я питаю: "Що там у тебе? Лавровий лист попався?" Максим:"Дивися, мама, тут ціле деревце" :).

Оладки, рецепт.

Запишу ще один з наших улюблених рецептів - оладки на кефірі. Сьогодні ми купили новий віничок для збивання, зразу провели йому тест-драйв і насмажили оладок.

Інгредієнти:
2 яйця,
2 ст. ложки цукру,
дрібка солі,
ванільний цукор,
0,5 л кефіру,
2 склянки борошна,
пів чайної ложки соди,
3 ст. ложки олії (або розтопленого масла),
2 яблука (за бажанням).

Фестиваль писанок 2015.

В цьому році на фестиваль ми потрапили аж в передостанній день. Хоч деякі експонати вже розібрані, не було купи сіна, щоб дітям пострибати-повалятися, але і людей набагато менше...
На цей раз ми більше розважалися, ніж милувалися писанками.
Як і в минулому році, діти знову із захопленням гралися біля жолобів для яєць. Спочатку тільки котили яйця і спостерігали за ними, а потім перейшли до іншого жолобу, щоб підкидати яйця.

Просто сьогоднішні роздуми :)

Ось чим ми сьогодні займалися, ліпили з пластиліну.

Рецепт паски.

В цьому році ми вперше до Великодня пекли паски. До цього у мене були тільки не дуже вдалі експерименти з дріжджовим тістом. І ті колись дуже давно...
На цей раз все вийшло просто ідеально. Пасочки смачні і красиві, ще й не так багато мороки, як я думала. Готували за цим відеорецептом.

Сам рецепт:
380 гр борошна,
дріжджі (у мене були сухі, швидкодіючі) - кількість дивитися на звороті пачки (у мене півпачечки, 5гр),
150 гр цукру,
5 яєць,
25 мл молока (саме 25, трошечки),
дрібка солі,
180 гр вершкового масла,
150 гр сухофруктів.

Готуємося до Великодня.

Планів у мене було багато-пребагато... Прикрасити квартиру фетровими і паперовими писанками, пташками. Намалювати багато писанок по-справжньому, писачком. Спекти паску, печиво. Зробити багато декупажу... Але  з того усього ми захворіли і майже все відмінилося :(.

Сьогодні спекли пісочне печиво і прикрасили. Діти цей процес дуже люблять - вирізати формочками, намазувати глазуррю (і облизувати солоденькі пальчики), малювати по печиву, посипати присипкою... Головне - запустити процес і можна фотографувати :).

Буцький каньйон.

Не дуже відоме місце в Україні, цікаве і надзвичайно мальовниче... Думаю, у фотографів тут величезні можливості для творчості :). Скелі, виступи, дерева над водою. Зверху лякає глибина каньйону, скелі здаються височенними і неприступними. Внизу, біля води, спокійно і затишно. Скелі здаються не такими вже й високими, а вода тиха і приємна...

Але краще про усе по-порядку :). Знаходиться каньйон в смт. Буки Черкаської обл. (від Києва години три їзди на машині)... Їздили ми влітку, по дорозі милувалися соняшниковими полями.

"Білосніжка та семеро гномів"

Сьогодні несподівано потрапили на балет в Музичний театр, що на Подолі.
Несподівано, бо мали зовсім інші плани... Але випав сніг, плани відмінилися, знайшли по інтернету виставу в зручний час і купили квитки. Як мені подобається, що можна вдома по інтернету купувати квитки на виставу, обдивитися зал, вибрати місця... Правда, за півтори години до вистави місця були тільки в останньому ряду. Зате діти могли сидіти на поручнях, на спинках крісел, пересідати сюди-туди, а ми не переживали, що комусь ззаду не видно.

Балет дуже-дуже сподобався. Максим аж підтанцьовував і підспівував у мене на руках, Святослав хотів знати про все, що відбувається на сцені. Увесь час тихенько питав: "А це хто? А що вони роблять? А що тепер відбувається? А що у них в руках?"...
Особливо цікавими були гномики, один весь час то спотикався і падав, то рухався в протилежний бік від інших. Другий так голосно чхав, що усі з переляку відстрибували або падали на підлогу... Діти в залі аж заливалися сміхом. А ще дуже красива легка музика, чудова хореографія, костюми, декорації.

"Трипільське коло" 2014.

На цьому фестивалі ми були вперше. Найбільше хотілося просто побачити що воно таке - "Трипільське коло", про яке вже стільки усього чули...
Спочатку ми їздили околицями Ржищева і шукали куди б нам звернути і як потрапити на фестиваль. Ніде ніяких вказівників немає, тільки безкрайні поля... Потім зустріли туристів з величезними рюкзаками, які саме йшли з фестивалю, вони показали нам дорогу.
Перед входом на фестиваль - велика парковка. Заїжджаючи, ми забуксували в болоті, так що ні туди і ні сюди... Ніякі дощечки і камінці під колеса не допомагали. Спасибі хлопцю у святковій білій вишиванці, який майже зразу підійшов і допоміг виштовхати машину з того болота (як після цього виглядала його вишиванка якось я не і встигла роздивитися).
На вході треба купувати квитки - яскраві паперові браслети. І міняти гривні на місцеву валюту, "копи".

Джулія Кемерон і Емма Лайвлі "Художник є в кожному. Як виховати творчість у дітях"

Чудова книга, яку треба читати як хороший серіал -  по кілька сторінок в день.

Потім відкладати, обдумувати і втілювати усе це в життя.

Творчість - це не лише вміння писати музику, малювати картини чи вишивати хрестиком. Це і впевненість у собі, і здатність приймати власні рішення, і вміння бачити красу навколо, і ще дуже багато усього...

День народження у дитсадку.

День народження в садку - це таке свято, яке діти дуже-дуже чекають (і своє, і інших діток). В нашому садку склалися дуже гарні традиції його святкування.
В цей день іменинник в центрі уваги. Він обирає собі двох друзів-ангелів. В коридорі їх вдягають у святкові накидки, іменинника - в золоту. Коли іменинник і ангели, такі поважні і прибрані, заходять в кімнату, інші дітки вже чекають і зустрічають "з музикою" - дзвенять різними маракасами, бубнами, брязкальцями.
Далі іменинник сідає на почесне місце - в крісло виховательки і вихователька розказує казочку про іменинника... Така послідовна історія - як хлопчик ріс, що з ним відбувалося. І поступово запалює по свічці. (Мама має підготувати для цієї казочки "шпаргалку" - якусь інформацію, про яку вихователька може не знати - наприклад, що в 2 роки Святослав переїхав з батьками жити в інший будинок, коли у нього народився братик, в які цікаві подорожі він їздив... В цьому році я якось і забула це написати, згадала аж ввечері :( ).