Гогольfes-2016, відкриття.

Цьогорічний, і вже дев’ятий по рахунку фестиваль сучасного мистецтва Гогольfest, відкрився 16 вересня на території арт-заводу «Платформа». Його тема –біблійна історія про Вавилон. Людська мрія збудувати вежу до небес, гнів Бога і «змішування» мов, через що люди перестають розуміти один одного, - таке відбувалося тоді, в далекі часи, описані в Старому заповіті, щось схоже відбувається і зараз.

«Якщо орієнтуєшся на мрію, якщо хочеш творити, використовуючи спільну мову мистецтва, приєднуйся до ГОГОЛЬFEST-2016», - закликають організатори фестивалю.

Святкове відкриття Гогольfestу мало початися пізно ввечері, о 21.00. Ми приїхали раніше, щоб погуляти по території, пройнятися атмосферою фестивалю і побачити на власні очі усі локації, де більше тижня буде жити Гогольfest.

За строгим контролем на вході, рамками і перевіркою рюкзаків, нас чекали дівчата в білих масках-обличчях Гоголя, стійки з програмками і традиційний атрибут фестивалю – голова Миколи Гоголя. 

"Фелікс Австрія" Софії Андрухович

Цей роман вийшов з друку давно, ще два роки тому. Про нього вже багато говорили і писали, він отримав найважливіші літературні відзнаки в Україні, став "Книгою року BBC". Але я прочитала його тільки тепер. І мушу поділитися своїми враженнями.

"Снігова королева" в середині літа.

Було сьоме липня, середина літа і свято Івана Купала. Ми збирали речі для відпочинку на морі, складали списки і докуповували необхідне, а ввечері поспішали на прем'єру в Національну оперу Ураїни. Для такої пори року прем'єра незвична - балет "Снігова королева".
Звичайно, казка "Снігова королева" не про сніг і зиму, а про перемогу теплих почуттів (любові, вірності) над злом і холодом. Але так часто ця назва використовується для різноманітних новорічних свят і постановок, що Снігова королева вже стала майже таким "новорічним атрибутом", як і Дід Мороз. :) Тому побачити "Снігову королеву" в липневій афіші було несподівано.

Кирило Карабиць знову в Києві.

Ім'я Кирила Карабиця я почула вперше майже двадцять років тому, в залі Київської філармонії. Для багатьох слухачів тоді він був, в першу чергу, сином Івана Карабиця - композитора і професора консерваторії. Мабуть, дітям музикантів, які також стали музикантами, завжди трохи складніше, ніж іншим. Крім усього іншого, їм треба довести, що вони тут, на сцені, за власним покликанням, і що їх талант має свою цінність, незалежну від батьків.

З тих пір пройшло багато часу. Кирило Карабиць  працював із Будапештським оркестром, оркестром Французького радіо, був головним диригентом симфонічного оркестру в Борнмуті. Гастролював і диригував оркестрами багатьох інших країн - Австралії, Японії, Бразилії, Норвегії, Італії, Швейцарії, Німеччини, Фінляндії... Безліч нагород, призів і відзнак.
У 2012 - найкращий диригент року (за визнанням Королівського філармонічного товариства Великобританії). 2014 року "найулюбленішим оркестром світу 2014" визнаний Борнмутський симфонічний оркестр, під керівництвом Кирила Карабиця. Віднедавна він музичний директор і головний диригент Німецького національного театру і Державної капели у Веймарі.

Концерт «Ухо –ансамблю» у філармонії.

Концерт сучасної академічної музики в залі, заповненому глядачами. Молоді люди 20-30 років без музичної освіти і не з «сакральних» мистецьких кіл проводять вечір у залі філармонії, а не в нічному клубі … Ще 10 років тому, коли академічною музикою цікавилися, в основному, самі музиканти, а твори сучасних композиторів виконувалися тільки на «спеціальних» фестивалях, це здавалося б чимось неймовірним. Але саме так усе виглядало 25 травня на концерті «Ухо-ансамблю» в філармонії. Завдяки музичній агенції «Ухо», яка організувала цей концерт, слухати нову академічну музику стало цікаво і навіть модно.

Це був 82-ий концерт, проведений «Ухом» в Києві і перший – у залі філармонії. Диригував італієць Луїджі Ґаджеро. Також він виконав два твори Еліота Картера для соло литавр. Соло флейти у п’єсі Тосіо Хосокави грав ще один музикант з Італії, Маріо Каролі. Сам «Ухо-ансамбль» складається з українців. Колектив невеликий за складом, але всі його учасники – музиканти з великою майстерністю.

«Мартин Боруля»: від Карпенка-Карого до поручика Ржевського.

Хто такий Мартин Боруля? Люблячий батько, що понад усе на світі хоче бачити своїх дітей щасливими людьми? Селянин шляхетного роду, ображений на свого землевласника за те, що той обізвав його бидлом, а сина його – телям? Чи честолюбивий простолюдин, який хоче бути паном?

Зимово-різдвяна бібліотечка.

Коли навколо пахне Різдвом - імбирними пряниками, ялинкою і мандаринами, у святкових вітринах крутяться засніжені будиночки і Діди Морози, читати дітям хочеться теж щось таке, святкове і трохи чарівне...Новорічно-різдвяної літератури для дітей тепер безліч. Поділюся тим, що зібралося у нас в бібліотечці, може комусь буде в нагоді.

Огюст Роден. Скульптура "Поцілунок".

Вирішила час від часу писати в блозі про шедеври світового мистецтва. Ті, які мені цікаві або чимось вразили... Недавно на виставці бачила бронзову копію скульптури Родена "Поцілунок". Це один з творів мистецтва, який не залишає байдужим нікого.

Коли Родену було 45 років і він був знаним майстром в Парижі, мав свою майстерню, учнів, в його житті з’явилося щось нове. В майстерню Родена прийшла Каміла Клодель - 19-річна дівчина. Красива, талановита, із заможної родини . Вона прийшла, щоб працювати помічницею – прибирати залишки глини, підмітати, подавати інструменти і вчитися мистецтву скульптури. 

Він захоплювався її юністю і красою, вона – його талантом і майстерністю. Між помічницею і майстром спалахнула пристрасть. Роден ліпив красу Каміли, ніжність і нестримні почуття. В цей час з'явилися найкрасивіші, найромантичніші твори майстра – «Данаїда», «Аврора», «Вічний кумир», «Вічна весна», «Поцілунок»… 

Каміла була натурщицею, музою і коханкою Родена, а він – її єдиним трагічним коханням. Стосунки тривали більше десяти років і закінчилися розривом. Каміла так і не змогла пережити цю трагедію, глибока депресія перейшла в психічне захворювання і останні 30 років свого життя вона провела психіатричній лікарні. Огюст Роден втратив музу і в його скульптурах вже не було тих емоцій і життєвої енергії, що раніше…

Фільм "Невидима сторона" (THE BLIND SIDE).

Надзвичайно теплий і добрий фільм. Я плакала, але не від смутку, а від радості, від людяності і неймовірної доброти...
У цьому фільмі - справжня історія з життя. І цим мені фільм ще більше подобається, бо то не казка про Попелюшку, а так насправді буває...
Багата, щаслива сім'я запрошує переночувати у свій дім хлопчика-підлітка. Бездомного і майже неграмотного... Поступово він стає частиною їхньої сім"ї - сином, братом, рідною людиною...
Майкл - унікальний хлопець, який пройшов через таке страшне дитинство, але зберіг чистоту душі, добро і віру в людей. Він ні на кого не сердиться, вміє любити і бути відданим. Сім"я дає Майклу дім, одяг, освіту, родинне тепло, а він дарує їм море любові і тепла....

- Ти змінила його життя.

- Ні, це він змінив моє...
"Невидима сторона" - фільм, який хочеться дивитися безконечно... Не так багато фільмів, після яких на душі так світло і радісно.

Для загальної інформації:

фільм 2009 року, жанр - спортивна драма, в одній з головних ролей - Сандра Баллок, отримав Оскар за кращу жіночу роль і інші нагороди.

Роман "Аеропорт"

В п'ятницю пощастилю бути на зустрічі з Сергієм Лойко у Школі журналістики.

Це було щось неймовірне... Коли Сергій Лойко читав частину із свого нового роману, сльози текли самі собою.. А в залі стояла така тиша, що чути було, як дихає хтось поруч...
Роман "Аеропорт" про війну, але в ньому немає ні краплі ненависті і ні краплі пафосу. Тільки біль, співчуття і людське добро...
Співчуваєш українським солдатам, які стали героями, "кіборгами", не заради героїзму, а тому, що по-іншому не могли. Вони мусили спинити зло там, в аеропорту, хоч і знали, що на них чекає смерть... Співчуваєш матері російського солдата, яка приїхала шукати мертве тіло єдиного сина. Він прийшов вбивати на чужу землю, він був на боці зла... Але, напевно, не його вина в тому...

Книга вийде з друку на початку вересня. Думаю, це буде бестселлер для багатьох поколінь. І так хочеться прочитати вже весь роман - від початку до кінця.

Зал аплодував стоячи.

Катерина Білокур. Хочу бути художником.

Учора були на виставці робіт Катерини Білокур. Після цих картин справді віриш у Диво, в те, що талант дається людині Богом. Бо як інакше могла проста жінка без освіти, без жодного уроку якогось майстра ТАК малювати...
Її квіти - як справжні, усе вималювано до найменших дрібниць. Коли дивишся, здається, що відчуваєш їх на дотик і як вони мають пахнути.
А ще дивує, що уся ця краса творилася в роки голоду, війни, коли ніхто не сприймав її мистецтво... А вона попри все робила собі пензлі з котячого ворсу і малювала ніби інший світ - прекрасний і досконалий...

В цілому виставка дуже хороша, зібрано багато картин з різних музеїв, є стенди зі спогадами Катерини Білокур, відгуками на її творчість...
Але мені не дуже сподобалося поєднання живопису Катерини Білокур з відео-артами сучасних художниць (в залі у кількох місцях поставлені монітори і там демонструються ці твори)... Ну, якось воно не поєднується. Зовсім інша естетика, по-іншому сприймається... Щось таке як дивитися Пікассо і слухати народний хор - не сприймаєш до кінця ні одне, ні друге..
Думаю, краще було б це розділити. Щоб біля картин з квітами звучала народна пісня, пахло скошеною травою і квітами. А відео-роботи окремо, тоді і їх дивилися б і вникали у суть...
Але це так, моє сприйняття.. В цілому, величезне спасибі організаторам, що відкривають світу Катерину Білокур і її мистецтво. В Мистецькому Арсеналі ці картини побачать тисячі людей. Виставка буде ще до 19 липня.

Пам'ятник заробітчанам у Колочаві

Цей пам'ятник знаходиться в центрі села. 

В ньому - уся історія, вся біль місцевих людей. В Закарпатті на заробітки їздять навіть школярі, старшокласники. Дівчата - на польові роботи, на буряки. Хлопці - і в полі працювати, і в лісі, і на будівництві. Працюють по всій Україні, Росії, Чехії, Португалії, Італії... Де тільки немає наших людей. І все це зовсім не гонитва за великими грошима, як часто думають люди, а єдина можливість вижити, утримувати сім'ю. 

В Карпатах роботи немає, туризм не розвинений, земля не дуже родюча, підприємств практично немає... Однаково їздять на "чорні роботи" і люди з вищою освітою, і без освіти... Діти бачать батька час від часу, деколи через таке життя руйнуються сім'ї... У Колочаві тільки 20% сімей, де дітей виховують і батько, і мати. 

А як часто зустрічаються нечесні роботодавці, що залишають людей без платні за роботу. Напевно, кожен заробітчанин хоч раз, але з таким стикався... А ще й злодії, які полюють на зароблені гроші... Часто люди працюють на важких, небезпечних роботах. За 50 років на чужині загинуло понад 100 колочавців. Їх імена викарбувані на плиті поруч із пам'ятником.

Таке саме життя у всіх довколишніх селах, і вже дуже-дуже багато років.

І чудова лемківська пісня про заробітчан.

"Дневник мамы первоклассника"

Для мене дуже актуальний фільм, бо Святослав у вересні йде в перший клас. Цікаво було подивитися, до чого треба бути готивими :).
Справді, у фільмі є з чого посміятися, над чим поплакати, в чомусь впізнати себе і свою сім'ю. Усі ми хочемо бути ідеальними батьками, виховати ідеальних дітей, але то розчаровуємося в собі, то до кінця не розуміємо - які вони мають бути, ідеальні діти... А ще й коли у батьків різні погляди на виховання...
Фільм приваблює простотою і правдивістю. Хоч немає якихось надзвичайних подій, драматичних моментів, переживання героїв дуже зрозумілі.
Особливо батькам... першокласників... теперішніх і майбутніх :).

Книжковий пост. "Пригоди барона Мюнхгаузена".

Святославу 6 років і він дуже любить коли йому щось читають або розказують. Найчастіше ми читаємо народні казки. Тепер Славчик любить героїчні казки, довгі і з багатьма пригодами. Але усі казки, які у нас є, ми перечитали вже по кілька разів. Тому захотілося мені почитати йому щось із дитячої класики.
Поки що я не дуже орієнтуюся в дитячих книжках - які для 6-річних дітей, які для 12-річних. Тому вибрати не так просто. Хотілося щось таке, щоб було цікаве і зрозуміле Славчику, а ще не дуже велике за обсягом...
В суботу купила "Пригоди барона Мюнхгаузена".

"Білосніжка та семеро гномів"

Сьогодні несподівано потрапили на балет в Музичний театр, що на Подолі.
Несподівано, бо мали зовсім інші плани... Але випав сніг, плани відмінилися, знайшли по інтернету виставу в зручний час і купили квитки. Як мені подобається, що можна вдома по інтернету купувати квитки на виставу, обдивитися зал, вибрати місця... Правда, за півтори години до вистави місця були тільки в останньому ряду. Зате діти могли сидіти на поручнях, на спинках крісел, пересідати сюди-туди, а ми не переживали, що комусь ззаду не видно.

Балет дуже-дуже сподобався. Максим аж підтанцьовував і підспівував у мене на руках, Святослав хотів знати про все, що відбувається на сцені. Увесь час тихенько питав: "А це хто? А що вони роблять? А що тепер відбувається? А що у них в руках?"...
Особливо цікавими були гномики, один весь час то спотикався і падав, то рухався в протилежний бік від інших. Другий так голосно чхав, що усі з переляку відстрибували або падали на підлогу... Діти в залі аж заливалися сміхом. А ще дуже красива легка музика, чудова хореографія, костюми, декорації.

Поглянути в очі минулому...

Недавно нам пощастило. Не в музеї, не у виставковому залі, не в арт-галереї…, а усього лише на київській вулиці, серед шуму машин і руху перехожих ми із Святославом несподівано побачили такий пам’ятник.

Фільм "Юність" (2014)

фото звідси - http://www.ex.ua/78573494

Подивилися сьогодні цей фільм. Здається, він 2014 року, новий і з багатьма позитивними відгуками в неті.

Фільм про життя хлопчика. Починається, коли хлопчику 6 років, а закінчується фільм, коли йому вже 18... Таке собі сучасне кіно, без конкретного сюжету. Без якоїсь основної думки і висновків. Трохи життєве, трохи філософське. 
Але після перегляду у мене відчуття, що ніби я прожила життя. Прожила якось так, як вийшло, куди занесла життєва течія. А тепер, після титрів,  у мене раптом новий шанс повернутися на початок, коли дитині тільки 6, коли ще усе попереду. 
Ну, і жити не як вийде... а уже маючи перед очима той досвід. Навіть не досвід якихось дій - що так треба робити, а так ні... А швидше досвід відчуттів і досвід того, що час так швидко минає...
Хто любить такі фільми - рекомендую  ... Тільки краще дивитися неспішно, коли нічого не відволікає і є багато часу (наприклад, вночі :)), бо фільм іде 2,5 години.

Виставка писанок

Фотозвіт про нашу прогулянку :).

Зранку було сонячно, тепленько і людей на виставці було зовсім мало.

На самому початку виставки велетенська писанка, під нею діти ховалися, повзали.

Книжкова виставка в "Мистецькому арсеналі"

Чесно кажучи, думала, що в наш час електронних книжок, інтернету, планшетів, ноутбуків і усього такого, друковані книжки вже мало хто читає. І, тим більше, мало кого може зацікавити книжкова виставка.

Але 100-метрова черга на вході показала, що усе не зовсім так.

"Київська казка" (частина 2)

Якщо чесно, раніше я не розуміла ляльок "без обличчя", як вальдорфські ляльки або українські ляльки-мотанки . Зрозуміло, що вони залишають місце для фантазії, що у такої ляльки не єдиний "застиглий" настрій, а може мінятися (в залежності від настрою того, хто на них дивиться)... Та мені вони здавалися якимось нецікавими. Але тільки не ці ляльки: