Хто такий Мартин Боруля? Люблячий
батько, що понад усе на світі хоче бачити своїх дітей щасливими людьми? Селянин
шляхетного роду, ображений на свого землевласника за те, що той обізвав його
бидлом, а сина його – телям? Чи честолюбивий простолюдин, який хоче бути паном?
Читаючи п’єсу
Карпенка-Карого, здається, що в образі Мартина Борулі це все поєдналося – і образа, й честолюбство, і бажання
«вивести дітей в люди», щоб вони були щасливими. Комічним і трагічним водночас є
те, що для цього Боруля вирішив «стати на дворянську лінію», доказати своє
шляхетне походження і так стати «справжнім дворянином».
Дивлячись виставу «Мартин Боруля» в
театрі ім. Івана Франка, виникає інше враження. Боруля – честолюбивий селянин,
одержимий наміром пробитися в дворянство. Любові не відчувається ні до дітей,
ні до дружини, ні до наймитів. Особливо грубий Боруля з наймитом Омельком. В
кожній сцені він лає його із відчуттям зверхності. Навіть щипає і замахується кийком. (Виглядає
трохи дивним, що після такого ставлення наймит ще наважується на якісь
коментарі і розмови). Боруля не любить нікого, тільки свою мрію про дворянський
титул.
У списку дійових осіб Карпенко-Карий
описав Мартина Борулю як «багатого шляхтича, чиншовика». Ці коментарі багато що
пояснюють в п’єсі. Чиншовик – це залежний селянин. Він живе і працює не на своїй землі, а на
орендованій. За користування землею він мусить платити чинш – грошима або
частиною урожаю. Тобто Боруля залежний від власника землі Красовського. Той
може вигнати його із своєї землі коли захоче. Другий коментар – це те, що
Мартин Боруля шляхтич. Але не дворянин. Стати на «дворянську лінію» він
намагається протягом усієї п’єси. Взагалі, шляхта – це той самий привілейований соціальний стан,
що і дворянство, але після приєднання Правобережної України до Московії вся
українська шляхта мусила доводити своє шляхетне походження: подавати
клопотання, приносити безліч паперів, роками чекати розгляду. На час приєднання
загальна кількість дворян у Росії становила 1%, а шляхти в Україні – 7-8%.
Звичайно, московська влада не була зацікавлена в такій чисельності
привілейованих українців, тому довести шляхетне походження і стати дворянином
було практично неможливо. Увесь цей шлях клопотань і розглядів справи проходив
Карпо Тобілевич, батько автора п’єси. Мабуть, статус дворянина відкривав для людей набагато
більші можливості, особливо в державній службі. Хоч справа розглядалася десятки років, підтвердити шляхетне походження
так і не вдалося: в давніх документах прізвище було записане Тубілевич, а в
нових - Тобілевич. Звідси і з’явився сюжет «Мартина Борулі».
Тому, з одного боку, прагнення
Мартина Борулі не такі вже безглузді і непідтверджені реальністю.
З іншого боку, у своїх прагненнях
стати дворянином Мартин доходить до абсурду:
змушує своїх дітей називати себе «папєнька», а маму – «мамєнька», збирається
видати доньку за нелюбого чиновника з міста, водити дружбу тільки з людьми
високого статусу, перекласти всю роботу на наймитів, навіть купує самовар, щоб
по дворянському звичаю пити чай і «кохвій». Боруля мусить витрачати багато
грошей на чиновників і різні дворянські атрибути, він сам страждає від нових
порядків вдома, але переконаний що все це – для майбутнього блага.
Образ Мартина Борулі в театрі – набагато
простіший. Це просто честолюбивий батько сімейства, який марить дворянством.
«Осучаснюють» виставу нові жарти – про те, що чоботи мають блищати, як у кота…
Або про те, що міський жених в дім Борулі більше «не ездок, не ездун, не ездец»
(Повтор вульгарного анекдоту про поручика Ржевського зі сцени Національного
академічного театру виглядає несподіваним. Але зайвий раз підверджує істину, що
статус, записаний в паперах, не має ніякого значення). Новизну в постановку
«Мартина Борулі» вносить і військовий оркестр, який з’являється на
сцені на початку і в кінці кожної дії.
Зрештою, режисерський задум, гра,
сюжет п’єси – усе це не має значення, коли у актора на сцені раптом відклеюються
вуса. Вся увага публіки прикута саме до них. Ось уже інший актор підказує
жестами, що щось не те з вусами. Тепер вуса притримуються рукою, актор
намагається їх приклеїти, притримати, але вони вперто відхиляються. Зараз-зараз
відпадуть. Гра на сцені продовжується, але тепер важливо інше: що буде з
вусами? «Слухайте-но, пане, Ви так кричали, що у Вас вуса відпали», - сміливо
каже наймит Омелько Мартину Борулі, і весь зал заливається сміхом. Наймити
приносять баночку з якоюсь рідиною, пензлик, і підклеюють вуса Мартину Борулі
прямо на сцені, ніби так і треба.
У наступній дії вуса знову
відклеюються, але вже у Націєвського, жениха Марисі Борулі. Після кількох спроб
«прикласти» вуса назад, Націєвський демонстративно їх зриває з вигуком: «К чему
етот маскарад!». Наймит Омелько з ним радо погоджується і зриває Націєвському
ще й бакенбарди. «Сцени з вусами» були найцікавішими у п’єсі, а Петро Панчук в образі Омелька –
неповторним. Найбільш
жваво публіка реагувала
саме на них.
Можливо, глядачам, які востаннє
читали «Мартина Борулю» дуже давно і поверхнево, постановка сподобалася – легка
комедія, смішні жарти, народний колорит. Але ця п’єса достойна
і цікавішої,
більш глибокої
інтерпретації.
Фотографії з сайту: www.concert.ua/eventpage/martin-borulja-01
Немає коментарів:
Дописати коментар