Лебедівка (фото з літнього відпочинку).

Лебедівка - це невеличке курортне село в Одеській області, ближче до кордону з Молдовою.

Пансіонати, бази відпочинку, кафе і лотки з усіляким "пляжним" реманентом... Я усе видивлялася - де ж саме село. Ну, школа, церква, сільрада, хати, городи - десь так як я собі уявляю звичайне українське село. Але поблизу від пляжу села не було, тільки пару будиночків, в яких могли б жити місцеві люди. Аж потім, в Києві, зайшла у Вікіпедію і прочитала, що населення Лебедівки - це 26 осіб :). Тобто села тут майже і немає, Лебедівка "оживає" тільки влітку.
Ще одна несподіванка - відсутність прісної води. На бази відпочинку вода проведена з моря. Доведеться мити руки, фрукти, посуд і приймати душ солоною водою. Найбільше я переживала що буде з волоссям, чи зможу я його розчесати після солоного душу. Виявилося - нічого, солона вода таки додає жорсткості волоссю, але розчесати можна. Про те, що вода з крану тече солона згадуєш тільки тоді, коли на руці є рана або коли намочиш під краном зубну щітку :).
Чомусь я думала, що Лебедівка - це все-таки ближче до сходу України, Одеська область, і українською тут розмовляють тільки туристи із заходу. Виявилося - ні. Українською розмовляють офіціанти, бабусі на базарі, продавці парасольок, магнітиків, і більшість туристів. З динаміків кафе чути "Океан Ельзи", "Бумбокс", "Антитіла" частіше, ніж російську попсу. (Таке враження, що до Тернополя тут ближче, ніж до Одеси і навіть до Києва.)

Але найприємніше враження залишило море... Усі вісім днів нашого відпочинку воно було чудовим: чистим, теплим і лагідним.

Чернігів, екскурсія.

Чернігів - місто, в якому похована велика частина української історії.

За Чернігів воювали два рідні брати, руські князі - Ярослав Мудрий і Мстислав Хоробрий. Місто пережило кілька страшних навал монголо-татарської орди, коли ледь не все місто було спалене, а жителі вбиті або забрані в полон. В різні роки Чернігів ставав то частиною Литовського князівства, то Польщі, то Московської держави. Звичайно, кожна зміна влади супроводжувалася війнами і руйнуванням. В часи гетьманства Чернігів був центром козацького полку. А ще тут знаходиться найдревніший храм Київської Русі - Спасо-Преображенський собор, і Антонієві печери - цілий підземний комплекс з храмами, каплицями і місцями поховань. 

Тепер Чернігів виглядає як звичайне провінційне містечко з невеликою історичною частиною, до якої майже ні в кого немає діла і інтересу... Що, власне, і не дивно. Музеї Чернігова - типові радянські, чи то тепер пост-радянські музеї... Ну, ви знаєте: музейниця-бабуся сидить у куточку в тілогрійці і розв'язує кросворди, в гіршому випадку - ходить за вами слідом і пильнує, щоб нічого не чіпали руками. А чіпати й нІчого - за склом шматки битих горшків; камінці, які були частиною мозаїки якогось там століття; поцвілі сторінки церковних книг; рештки зброї і просто дротики, знайдені під час розкопок. Зовні будівлі цікавіші. В трохи потемнілих і місцями облуплених стінах можна побачити колишню велич. Так що просто так історії Чернігова не побачити, треба включати фантазію і попередньо вивчати історію... Або, можливо, замовляти екскурсію. Ми цього не робили, бо хотілося просто погуляти по Чернігову, в своєму темпі і з своїми зупинками.

А тепер про нашу екскурсію і трохи фоток.
Історична частина Чернігова знаходиться на валу, тобто високому пагорбі над Десною і її притокою Стрижнем. Саме тут в VII столітті і виникло укріплене місто.

Ужгород.

Про Ужгород…
Погуляли по історичному центру і залишилося відчуття, що побували десь в Європі. Багато квітів, зелені, магазини не з сувенірами, а з одягом, взуттям і сумками… Можна ходити за покупками в центр, ціни такі, як і скрізь. 
А ще безліч кафешок, і сидять в них не туристи, а самі ужгородці… Не з приводу дня народження чи корпоративу, а просто так, в четвер ввечері, після роботи. Батьки п’ють каву на набережній, а поруч бігають діти, ганяють голубів. І так гарно пахне кавою і вафлями.
В деяких кафе є знижка для велосипедистів – 20%. Здається, це єдине місто, в якому я таке бачила… А в Ужі плаває риба і можна побачити її прямо з пішоходного мосту, хоч річка дуже мілководна.

Невицький замок.

Замок, оповитий легендами і народними переказами. Для кого його будували, хто тут жив, від кого захищався і чому Невицький - можна хіба що здогадуватися...
 Знаходиться він за 12 км від Ужгорода, на горі вулканічного походження (заввишики 260 метрів над рівнем моря)...

За однією з легенд вважають, що Невицький замок - замок невіст (тобто жінок). Коли були напади на Ужгородський замок, жінки і діти знаходилися тут, в безпеці. І ніби обидва замки - Ужгородський і Невицький - з'єднувалися підземним ходом. Але поки що того підземного ходу не знайдено...

Інша легенда стверджує, що Невицький замок - це місце захоронення невіст (жінок, дівчат) з багатих аристократичних родин.

Ще одна, найбільш поширена легенда - легенда про Поган-діву, жінку, яка будувала цей замок і володарювала в ньому. Поган-діва славилася страшною жорстокістю. Будувати замок мусили усі люди з довколишніх сіл - чоловіки й жінки, діти і старі... Усі носили важке каміння на високу гору. Розчин замішували на молоці і яєчних білках, щоб стіни були міцними. Навіть жінки-годувальниці були змушені віддавати грудне молоко на будівництво. В голоді, смертях і стражданнях зводився цей замок... За однією з версій легенди Поган-діва була туркенею, за іншою - жінка із роду Другетів.
Визволив людей від Поган-діви король Матіяш. Так як замок був неприступним, король взяв його хитрістю. Вночі привів під замок стадо худоби. На усіх тваринах були дзвоники і до рогів прив'язані запалені свічки. Стадо ревло, дзвеніло дзвониками, світило. Поган-діва злякалася і кинулася тікати із замку на коні. Тоді її наздогнали і вбили.

Легенди легендами, але замок, вірніше стіни, які від нього залишилися, справді виглядають похмурими і загадковими.

Ужгородський замок.

Цей замок - один з найдревніших в Україні.
До ІХ століття він був дерев'яним і належав князю, правителю білих хорватів, які жили на цих землях.
Та в ІХ столітті на замок напали угри, землі захопили, а замок, який належав тоді князю Лаборцю, спалили.
Під владою угорців на місці дерев'яного укріплення збудували кам'яне. А в 1312 році угорський король подарував Ужгородський замок братам Другетам, магнатам чи то французького, чи італійського походження. Рід Другетів володів замком 350 років. За їх володарювання замок добудовувався, укріплювався, "осучаснювався". І в свій час вважався майже неприступним.
1703-1711 роки - часи повстань і воєн. Воювали русинські і угорські селяни проти австрійської влади, під керівництвом князя Трансильванії Ференца ІІ Ракоці. Після поразки повстання австрійська імператриця Марія-Терезія передала замок греко-католицькій єпархії. З того часу в замку працювала богословська академія.
Тепер біля замку гуляють туристи, мами з колясками, а в самому замку - краєзнавчий музей.

Кажуть, що вночі замковими кімнатами блукає привид - вродлива дівчина у білому вбранні. Це одна із доньок графа Другета, яка закохалася у ворога, польського шляхтича. Поляк приїхав у замок як мандрівник, розказував цікаві історії про свої подорожі, пригоди... Дівчина закохалася у молодого сміливого мандрівника і відкрила йому усі замкові таємниці - де є підземні ходи, куди вони ведуть. Шляхтича стратили, а доньку за зраду граф наказав живою замурувати в замкову стіну... Отака жахлива легенда :((.
Перше враження від замку - швидше здивування, ніж захоплення. Важкі, "приземлені" стіни, за якими майже нічого не видно. Немає ніяких прикрас - "зубчиків", веж... тільки глуха стіна і міст через рів.

Палац Шенборнів.

Казково красиве місце, яке нам вдалося побачити цього літа...

Автоподорож Карпатами. Маршрут.

На карті маршрут нашої дводенної подорожі. Старт і фініш - в селі Торунь.
Відстань - 452 км, але за 9 годин проїхати їх неможливо. В багатьох місцях на дорозі вибоїни, латки і величезні ями.
Ще один мінус - по дорозі мало закладів, де можна поїсти і, тим більше, погодувати дітей. Їжу треба мати з собою.
Але все це не зіпсувало нам вражень від подорожі. Поїздка вийшла цікавою і залишила тільки приємні спогади.
По цьому маршруту є дуже багато цікавих місць -  красиві пейзажі,  водоспади, пам'ятки архітектури, музеї... Дуже цікава історія краю, народні звичаї і багато-багато іншого... Можна було б ще двічі повторити цей маршрут, кожного разу дивитися інші визначні місця, але, напевно, і так усього не побачили б...

Автоподорож Карпатами. Частина 5: Старуня, грязьовий вулкан і соляна криниця.

Вже почало сідати сонце, а у нашому плані подорожі залишався дуже важливий пункт - грязьовий вулкан у Старуні.
Знайти його виявилося не так просто. Спочатку ми їхали по трасі - від міста Яремче в напрямку Івано-Франківська. Доїхали до місця, де закінчується Надвірнянський район і починається Богородчанський. Саме там, між двома вказівниками районів, є поворот наліво, до села Старуня... В селі довелося поїздити вуличками туди-сюди немало... Напевно, до вулкану можна проїхати багатьма способами і кожен, кого ми питали, розказував шлях по-своєму :)...

Врешті-решт ми туди добралися, а по дорозі назад помітили, що все не так безнадійно, на стовпах і парканах є маркери вело-траси - зелений або блакитний велосипедист на білому фоні. Вказівники невеличкі, тому треба бути уважними і їхати повільно... Ми перший вказівник пропустили, тому далі знайти дорогу було непросто... Отож, після в'їзду в Старуню, будьте уважні - зліва має бути вказівник повороту (це майже на початку села).
Так виглядають вело-вказівники.

Був літній сухий день, тому по грунтовій дорозі ми доїхали аж до вулкану...
Гори з великим кратером і хмарою диму немає, все на рівнині... Отакі озерця-плями, напевно, озокеритові. Всередині рідка речовина, по краях застигла, з запахом нафти.

Автоподорож Карпатами. Частина 4: Буковель і Яремче.

На під'їзді до Буковеля вже добре видно туристичну зону - вілли, готелі, пансіонати. В очах рябить від реклами і запропонованих послуг - вільні кімнати, прокат велосипедів, форель-рибалка... Поки що  не дуже все впорядковане - місцями погана дорога (так вийшло, що до Буковеля ми їхали старою дорогою, може, нова і краща), багато будівництва і якісь проблеми з вивозом сміття, його тут цілі великі купи :(... Але, здається, все активно розвивається, туристів досить багато. Сподіваюся, за кілька років буде набагато краще...

Автоподорож Карпатами. Частина 3: Кваси - водоспад Труфанець - Яблуницький перевал.

Другий день подорожі почався досить рано завдяки дітям :)... Але, щоб виспатися, часу було достатньо. Нас чекав гарний сонячний день і цікава подорож. Поснідали ми в тому ж готелі і - в дорогу!

Перша зупинка була недалеко від Рахова, в селі Кваси. Кваси - тому що тут багато джерел з мінеральною водою, в Закарпатті природну мінеральну воду називають квасом.
З Квасів починаються пішохідні маршрути на вершини гір.
Повз таку красу проїхати ми не могли... Височенний міст і гірська залізниця. Тут їздить тільки один поїзд - Львів-Рахів (жартома його називають "раховозом" - тому що в Рахів, і тому що їде дуже повільно..). Проїжджає по мосту чотири рази на день, решту часу тут спокійно по рейках ходять люди...

Автоподорож Карпатами. Частина 2: Тячівщина – географічний центр Європи – Рахів.

Хоч і з величезним запізненням, продовжу писати про нашу автоподорож. Початок тут.

Далі шлях наш пролягав через Тячів (або Тячево, як його називають в Закарпатті)… Тячево – це теж невелике містечко-райцентр.
Усі закарпатські міста трохи схожі між собою - вузенькі центральні вулиці з магазинами по обидва боки дороги, невеликі магазини (одно- або двоповерхові будиночки, розташовані дуже близько один до одного)… А ще багато квітів і зелені - на вулицях, підвіконнях, в кошиках під ліхтарями…

Автоподорож Карпатами. Частина 1: руїни Хустського замку.

Це була майже авантюра – поїхати з дітьми в подорож на два дні, навіть не знаючи, де ми будемо ночувати, що їсти і на що дивитися. Але усе вдалося… І навіть краще, ніж я сподівалася. Маршрут наш починався в селі Торун (Міжгірського району Закарпатської області). Далі: Міжгір’я – Хуст – Тячів – Солотвино – географічний центр Європи (село Ділове) – Рахів – Кваси – водоспад Труфанець – Яблуницький перевал – Буковель – Яремче – грязьовий вулкан (село Старуня) – Івано-Франківськ – Калуш – Долина – Вишківський перевал – Торунський перевал – і знову ми в селі Торун. По цьому маршруту є дуже багато цікавих місць, пам’яток  –  історичних і природніх, але усі побачити за два дні не вийшло. В деяких містах були тільки проїздом, але все-одно задоволення і вражень – безліч! 

П'ять родзинок Українського села.

Розповідь буде не про звичайне українське село, а про етнографічний комплекс, який так і називається - "Українське село"...
Ну, а родзинки  - зовсім не родзинки, а цікавинки, які приваблюють туристів в "село".

Перша родзинка - це чудова природа довкола. Сосни, берези, невеличкий ставок. Усе чисте і доглянуте. А ще й лавочки, дитячі майданчики, дерев'яні скульптури і хати з солом'яними стріхами... Просто насолода для очей і для душі.
Хіба не так? Дивіться самі...

Як випускники у похід ходили...

Є в нашому дитсадку така традиція - у кінці навчального року випускники ідуть в похід. Ніяких молодших діток, тільки випускники і вихователі - все серйозно, складно і "по-дорослому".
Тому після "походу випускників" діти справді відчувають себе дорослішими, ніби вони пройшли особливе випробування і вже готові до шкільного життя - з труднощами і обов'язками.
У нас випускний похід був у суботу, ніхто нікуди не поспішав - до сну чи до обіду... Тому прогулянка затягнулася аж на п'ять годин :)...

Святослав прийшов з походу щасливий, переповнений враженнями і з серйозним наміром повести нас по тих місцях, де вони були в поході.

відпочинок на Десні

На минулих вихідних їздили відпочивати на річку Десну. Діти вперше ночували в наметах, дивилися на зорі в телескоп, їли кашу, зварену в казані, і вчилися закидати вудочку. Вражень безліч. Справді, так приємно засинати під кумкання жаб, а прокидатися під спів пташок (от чомусь в 4-ій ранку жаби не кумкають), а ще бігати босими ногами по землі і хлюпатися у водичці.
 Тільки наступного разу поїдемо на природу десь подалі від Києва, де менше людей і, може, трохи чистіше...

Пам'ятник заробітчанам у Колочаві

Цей пам'ятник знаходиться в центрі села. 

В ньому - уся історія, вся біль місцевих людей. В Закарпатті на заробітки їздять навіть школярі, старшокласники. Дівчата - на польові роботи, на буряки. Хлопці - і в полі працювати, і в лісі, і на будівництві. Працюють по всій Україні, Росії, Чехії, Португалії, Італії... Де тільки немає наших людей. І все це зовсім не гонитва за великими грошима, як часто думають люди, а єдина можливість вижити, утримувати сім'ю. 

В Карпатах роботи немає, туризм не розвинений, земля не дуже родюча, підприємств практично немає... Однаково їздять на "чорні роботи" і люди з вищою освітою, і без освіти... Діти бачать батька час від часу, деколи через таке життя руйнуються сім'ї... У Колочаві тільки 20% сімей, де дітей виховують і батько, і мати. 

А як часто зустрічаються нечесні роботодавці, що залишають людей без платні за роботу. Напевно, кожен заробітчанин хоч раз, але з таким стикався... А ще й злодії, які полюють на зароблені гроші... Часто люди працюють на важких, небезпечних роботах. За 50 років на чужині загинуло понад 100 колочавців. Їх імена викарбувані на плиті поруч із пам'ятником.

Таке саме життя у всіх довколишніх селах, і вже дуже-дуже багато років.

І чудова лемківська пісня про заробітчан.

Колочава.

В цьогорічній травневій подорожі якось нам не дуже щастило з екскурсіями і екскурсоводами. Про Острог я вже писала тут, схоже було і в Колочаві. Я дуже хотіла подивитися музей "Лінія Арпада", але не вийшло. Нам пояснили, що  усі екскурсоводи задіяні в музеї "Старе село", так як приїхало багато туристів, а  в "Лінію Арпада" можна тільки з екскурсоводом. Те саме було і з "Бункером Штаєра" :(.
Так що славне "село 10 музеїв" музеї має, а екскурсоводів - ні. Тепер ми Колочаву жартома називаємо "селом трьох екскурсоводів" :)... Виявляється, що в Колочаві екскурсії треба замовляти заздалегідь по телефону. Так що буде привід туди поїхати втретє.
Зате ми ще раз погуляли по "Старому селі" (див. про першу нашу поїдку в "Старе село")... Там справді чудово. Хочеться просто гуляти по музею, милуватися природою, поринути у атмосферу минулого і нікуди не поспішати...

Скит Почаївської Лаври - Свято-Духівський монастир.

Про Почаївську Лавру знають в Україні, напевно, усі. Це така відома святиня, до якої цілий рік приїжджають тисячі віруючих людей. Вона має свою глибоку, багатовікову історію. Багато хто тут, на Почаївській горі, знаходить для себе душевну розраду, спокій і фізичне зцілення.

Неподалік від Лаври у Почаєві є скит - відокремлене поселення почаївських монахів. Тут вони живуть і займаються господарством - працюють в полі, доглядають тварин. Монастир на цьому місці був ще на початку XIII століття, він переживав  руйнування, відбудови і занепад. В 1990-х роках монастирське життя тут відновилося, відбудувалися церкви.
Хоча скит знаходиться усього за півтора-два кілометри від Лаври, тут набагато тихіше, спокійніше і мало прочан.
До монастиря веде така вузька красива алейка.

Вхід і надбрамна церква.

Острозький замок.

Або - для кого в Україні працюють музеї?
Музеї, екскурсії, концерти - це буває в години дозвілля, так завжди думала я... І така доля артистів, екскурсоводів, музейних робітників - працювати тоді, коли більшість людей відпочиває і відпочивати в робочі дні і години. Але виявилося усе не зовсім так...
Приїхали ми в Острог першого травня, у вихідний день. Ніби і не пізно - після 15-ої год. Але виявилося, що музей працює тільки до 16.00, так як 1 травня в цьому році - це п'ятниця, а в п'ятницю в музеї короткий робочий день :(... І нічого, що це якраз пік відвідувань замків і музеїв, приїжджають і приїжджають туристи (особливо велотуристи люблять подорожувати замками)... Зате музей працюватиме в будні, взимку, коли там не буде жодного відвідувача... :(.
Якщо чесно, було образливо ледь не до сліз - і за себе, що даремно проїхали стільки дороги і так хотіли дізнатися про історію цього краю, і за тих молодих людей на велосипедах, які цікавляться  історією своєї країни та перед ними зачиняють двері музею, і за Україну в цілому - коли вже у нас буде як у людей...  В замок нас впустили, але екскурсію не провели. Екскурсія триває годину, а до закриття замку залишилися усього пів години. На наші прохання провести півгодинну екскурсію (ми б заплатили, звичайно, за повну) - відмовилися, багато залів, за пів години не встигнеться, таке не практикують...
Хоч і без настрою від такої "гостинності", але в замку ми побували.

Буцький каньйон.

Не дуже відоме місце в Україні, цікаве і надзвичайно мальовниче... Думаю, у фотографів тут величезні можливості для творчості :). Скелі, виступи, дерева над водою. Зверху лякає глибина каньйону, скелі здаються височенними і неприступними. Внизу, біля води, спокійно і затишно. Скелі здаються не такими вже й високими, а вода тиха і приємна...

Але краще про усе по-порядку :). Знаходиться каньйон в смт. Буки Черкаської обл. (від Києва години три їзди на машині)... Їздили ми влітку, по дорозі милувалися соняшниковими полями.