Роман "Аеропорт"

В п'ятницю пощастилю бути на зустрічі з Сергієм Лойко у Школі журналістики.

Це було щось неймовірне... Коли Сергій Лойко читав частину із свого нового роману, сльози текли самі собою.. А в залі стояла така тиша, що чути було, як дихає хтось поруч...
Роман "Аеропорт" про війну, але в ньому немає ні краплі ненависті і ні краплі пафосу. Тільки біль, співчуття і людське добро...
Співчуваєш українським солдатам, які стали героями, "кіборгами", не заради героїзму, а тому, що по-іншому не могли. Вони мусили спинити зло там, в аеропорту, хоч і знали, що на них чекає смерть... Співчуваєш матері російського солдата, яка приїхала шукати мертве тіло єдиного сина. Він прийшов вбивати на чужу землю, він був на боці зла... Але, напевно, не його вина в тому...

Книга вийде з друку на початку вересня. Думаю, це буде бестселлер для багатьох поколінь. І так хочеться прочитати вже весь роман - від початку до кінця.

Зал аплодував стоячи.

Пам'ятник заробітчанам у Колочаві

Цей пам'ятник знаходиться в центрі села. 

В ньому - уся історія, вся біль місцевих людей. В Закарпатті на заробітки їздять навіть школярі, старшокласники. Дівчата - на польові роботи, на буряки. Хлопці - і в полі працювати, і в лісі, і на будівництві. Працюють по всій Україні, Росії, Чехії, Португалії, Італії... Де тільки немає наших людей. І все це зовсім не гонитва за великими грошима, як часто думають люди, а єдина можливість вижити, утримувати сім'ю. 

В Карпатах роботи немає, туризм не розвинений, земля не дуже родюча, підприємств практично немає... Однаково їздять на "чорні роботи" і люди з вищою освітою, і без освіти... Діти бачать батька час від часу, деколи через таке життя руйнуються сім'ї... У Колочаві тільки 20% сімей, де дітей виховують і батько, і мати. 

А як часто зустрічаються нечесні роботодавці, що залишають людей без платні за роботу. Напевно, кожен заробітчанин хоч раз, але з таким стикався... А ще й злодії, які полюють на зароблені гроші... Часто люди працюють на важких, небезпечних роботах. За 50 років на чужині загинуло понад 100 колочавців. Їх імена викарбувані на плиті поруч із пам'ятником.

Таке саме життя у всіх довколишніх селах, і вже дуже-дуже багато років.

І чудова лемківська пісня про заробітчан.

Не маємо права забути...

Сьогодні в метро багато, дуже багато людей з квітами. З гвоздиками, перев"язаними чорною стрічкою.

Таких місць, куди можна покласти квіти, запалити свічку, помолитися за загиблих, у центрі безліч. Як і безліч людей біля них.

Біля Михайлівського собору:

виговоритися...

Учора в мене було якесь таке відчуття, що мої емоції, почуття заморозилися... Якось навіть не переймала ні паніка, ні новини не "діставали" до глибини... Тільки десь було розуміння, що так бути не може, що десь є, звідкись зараз прийде спасіння... Чи то допоможе Європа, чи силовики таки опам"ятаються і перейдуть на бік народу, чи влада проявить людяність...

І спасіння таки прийшло! Слава Богу! Ввечері здавалося, що усе - це перемога! Була якась така ейфорія, хотілося обійняти усіх-усіх навколо. І так само зранку. Прокинулася в 6-ій з відчуттям, що настала весна. Навіть здалося, що пташки співають (хоча, звідки у нас пташки - 8-ий поверх і навіть дерев поруч немає)...

А далі мене накрило :"((((. Сиджу, ридаю і не можу зупинитися :"((((. Сімдесят, вісімдесят чи скільки там людей  загинули... Усе, це безповоротно і нічого поміняти не можна. У кожного з них є батьки, рідні, кохані. І їм жити з цим усе життя :(... Як? Як таке могло статися? Як ми, люди, це допустили?

...

Сьогодні зранку їхала в маршрутці повз студмістечко. Студенти вже організОвувалися на мітинг компаніями - більшими і меншими, з прапорами, галстуками і без нічого...

Стало так радісно на душі - ось вони, наша українська молодь! Зовсім юні, але такі вже дорослі! Вірю, що з них будуть справжні Люди - з моральними цінностями, сміливі і небайдужі до чужого горя... Це золоте майбутнє нашої України! Це не ті істоти, які "за шматок хліба", ковбаси чи квартиру в Києві (кожен відносно своєї посади) сліпо виконують накази і не мають нічого святого в серці.

Так що ми, українці, - живі! А в живих завжди є надія! Боже, допоможи нам!

Знайомство з Олегом Скрипкою

А -аа! Сьогодні ми з Святославом познайомилися з Олегом Скрипкою! А познайомилися ... в магазині. Ми з Славчиком під час прогулянки зайшли туди купити печива. Я зразу і не звернула увагу - тато з двома хлопчиками, купує якісь продукти. Святослав у нас чекати не любить, тому зразу став вимагати: "Дати печиво!". Покупець повернувся, посміхнувся, дивлюся  - Олег Скрипка:). 

Потім ми купили своє печиво, я посадила Святославчика в рюкзак за спину (до того ми уже добре погуляли і находилися, малюк трохи втомився), Скрипка жартома спитав чи не важко такого хлопця в рюкзаку носити і теж пішов з магазину із своїми синами. Виявилося, що нам по дорозі. Він розказав, що недавно переїхали в цей район, порозпитував про дитсадки, що біля нас...  Виявився дуже приємною людиною .

Не знаю чому, але у мене зразу так піднявся настрій. Подзвонила чоловікові: "Вгадай, з ким ми познайомилися?" ... Вгадав, з третьої спроби:)