Тунель кохання, клеванський замок

Може, в зв"язку з теперішніми подіями в Україні, а може і просто так, хочеться більше їздити по Україні, по історичних і просто цікавих місцях, щоб вивчати свою культуру, історію, якісь територіальні особливості... 

На травневі свята їздили ми до батьків в Закарпаття і по дорозі заїхали в містечко Клевань, що на Рівненщині.

Спочатку подивилися тунель кохання. Там і справді дуже гарно і романтично... Натовпів туристів не спостерігалося, тиша, зелень і ще й пташки вистпівують.

Виставка писанок

Фотозвіт про нашу прогулянку :).

Зранку було сонячно, тепленько і людей на виставці було зовсім мало.

На самому початку виставки велетенська писанка, під нею діти ховалися, повзали.

Книжкова виставка в "Мистецькому арсеналі"

Чесно кажучи, думала, що в наш час електронних книжок, інтернету, планшетів, ноутбуків і усього такого, друковані книжки вже мало хто читає. І, тим більше, мало кого може зацікавити книжкова виставка.

Але 100-метрова черга на вході показала, що усе не зовсім так.

Не маємо права забути...

Сьогодні в метро багато, дуже багато людей з квітами. З гвоздиками, перев"язаними чорною стрічкою.

Таких місць, куди можна покласти квіти, запалити свічку, помолитися за загиблих, у центрі безліч. Як і безліч людей біля них.

Біля Михайлівського собору:

виговоритися...

Учора в мене було якесь таке відчуття, що мої емоції, почуття заморозилися... Якось навіть не переймала ні паніка, ні новини не "діставали" до глибини... Тільки десь було розуміння, що так бути не може, що десь є, звідкись зараз прийде спасіння... Чи то допоможе Європа, чи силовики таки опам"ятаються і перейдуть на бік народу, чи влада проявить людяність...

І спасіння таки прийшло! Слава Богу! Ввечері здавалося, що усе - це перемога! Була якась така ейфорія, хотілося обійняти усіх-усіх навколо. І так само зранку. Прокинулася в 6-ій з відчуттям, що настала весна. Навіть здалося, що пташки співають (хоча, звідки у нас пташки - 8-ий поверх і навіть дерев поруч немає)...

А далі мене накрило :"((((. Сиджу, ридаю і не можу зупинитися :"((((. Сімдесят, вісімдесят чи скільки там людей  загинули... Усе, це безповоротно і нічого поміняти не можна. У кожного з них є батьки, рідні, кохані. І їм жити з цим усе життя :(... Як? Як таке могло статися? Як ми, люди, це допустили?