Не маємо права забути...

Сьогодні в метро багато, дуже багато людей з квітами. З гвоздиками, перев"язаними чорною стрічкою.

Таких місць, куди можна покласти квіти, запалити свічку, помолитися за загиблих, у центрі безліч. Як і безліч людей біля них.

Біля Михайлівського собору:

Люди підходять, запалюють свічки, кладуть квіти. Хтось пошепки молиться, хтось стоїть і тихо витирає сльози, хтось голосно ридає... Байдужих не бачила. 

Якийсь хлопчик, років 5-6, смикає тата за куртку:

- Тату, чому вони померли?

- Тсссс... (тато стоїть і тихо витирає сльози)

- Тату, татууу... Чому?

- Тсс... Їх вбили.

- Хто?

- Міліція....

Через якийсь час, з іншого боку хреста знову опиняємося біля того тата з хлопчиком. Тато плаче і вже не ховає сліз.

- Тату, ну татуууу! Чому?

- Тсс... Тихо. Потім.

Скільки часу пройде, коли у свідомості цього хлопчика міліція не буде вже страшним ворогом, смертельною небезпекою... І чи настане колись такий час? :(

Виходимо мовчки з Михайлівського і спускаємося вниз, на Європейську. А далі на Грушевського.

Тут людей набагато більше.

І все ті ж гвоздики, свічки, сльози і безмежна скорбота... Усі навіть намагаються розмовляти тихо, як в церкві, щоб не порушити чиюсь молитву.

Навколо сліди війни

Час від часу хтось вигукує: "Слава Україні!" І тоді усі люди скандують: "Героям слава!"

Комусь раптом стало погано. І через мить, я навіть не зрозуміла звідки, з'явилися хлопці з самооборони з носилками і за кілька секунд людину віднесли в Парламентську бібліотеку... Усе було настільки несподівано і настільки швидко хлопці бігли через натовп і кричали: "Розступайтеся!", що можна було уявити, як це відбувалося під час бою...

Далі ми пішли на Майдан.

Барикади.

Дріт від спалених шин.

Будинок профспілок.

І квіти, квіти квіти.....

Зі сцени весь час хтось виступав: "Ми, ми ми... ніколи, назавжди, зробимо, не допустимо... Ми..ми..ми..." Пафосно і фальшиво... Хотілося плакати вже не від скорботи, а від того, що не можеш нічого зробити, щоб там, на сцені, хоч на мить замовкли і дали людям спокійно усвідомити, що сталося і як з цим жити далі...