Там де гори, полонини...

Розбираю літні фото. Ніби ніде не їздили цього року, навіть те, що по-мінімуму планували - і там не були... Але все-одно фоток багато. І спогадів, і вражень теж... 

На початку травня їздили до моїх батьків у Закарпаття і ще й поїздили по "туристичних маршрутах". Приємно було побачити, що туризм в Закарпатті розвивається, туристів приїжджає все більше. Намагаються їх добре приймати, щось цікаве показати, розказати. І природа дуже-дуже красива...
Хоча й свої недоліки є - в дорозі знайти місце, щоб зупинитися і поїсти не так просто... Дорога  роздовбана, середня швидкість 35 км/год (але зате краєвиди... Якщо не за кермом, то така швидкість цілком влаштовує :) ).

А тепер по-порядку. Оленяча ферма. Єдина в Україні. Оленів тут розводять заради рогів, якусь речовину з них використовують у фармакології…  Ну і туристів водять. Територія велика, красива, чиста, з альтанкою і дитячим  майданчиком. Ще й двоє козенят на майданчику гуляють .

Отакі олені. Без рогів. Загін великий, кінця його не видно. І олені гуляють, пасуться, лежать цілими табунами в холодку. Тільки деякі підходять до сітки на туристів подивитися. 

В цілому дуже приємне враження. Ми там більше години гуляли, говорили з людьми, які доглядають за оленями, годували оленів, спостерігали за козенятами, на виході вирішили, що обов"язково поїдемо туди ще :)...

Далі ми поїхали не екскурсію в сироварню. Це така нова, сучасна сироварня, яка працює за Швейцарською технологією. Усе супер-екологічно, органічно і по-сучасному. Починаючи від збору молока - і аж до відводу і очистки стічних вод. Ну, якщо чесно, мені там не дуже цікаво було - баки, в яких молоко пастеризується, в яких сквашується, де відстоюється… Таке.. І склади сирів:

На дегустації сиру і вина не шкодували :)

Дали ми поїхали туди, заради чого затівалася уся поїздка - на нарцисове поле. (Соромно зізнатися, але я ніколи раніше там не була). 

Тут розказують гарну легенду про те , що грецький  німф Нарцис  якраз тут, в гірській річці Хустець, побачив своє відображення. Він так закохався в себе, що  помер від тої любові.  Отак і виникла долина нарцисів.

Справді гарно. Особливо запам"ятався запах, такий ніжний-ніжний аромат нарцисів. Ми були саме перед грозою, повітря і без того свіже, насичене киснем і ще цей аромат ...

Святослава ніхто не бачив?

В долині зустріли київських знайомих. В Київі їх вже 3 роки не бачили.

 А ще по дорозі від стоянки до квітів ледь не цілий базар – сувеніри, магніти, вишиванки, віночки, гірський мед, закарпатське вино, ліщинові горіхи… Нас  розвели на чай. Запашний, корисний, з гірських трав, зібраних на полонині, хворих лікує, здоровим для профілактики...такого більше ніде немає… (зрештою, мені такі торговці набагато більше подобаються, ніж бурчання «Ви і купувати будете, чи лише голову морочити?»).

Далі ми хотіли ще подивитися руїни Хустського замку. Але таки почалася гроза, і ми вирішили їхати додому... 

Додому наша дорога пролягала через Ізу. Це село, де  ледь не в кожній хаті плетуть з лози кошики, скрині, комоди, стільці, і все це продають вздовж дороги. (Обожнюю такі речі, як буде у нас свій великий будинок, поїдемо в Ізу по скрині і комоди :) ).

Там же, в Ізі, ми заїхали  в ще одне місце з дегустацією сиру і ковбаси – фермерське господарство. Порівняно з сироварнею, мені було цікавіше. Можна подивитися на самих овець, кіз. Кафе з відповідним антуражем - на стінах фотографії з полонин, на столах а-ля домоткані скатерки, на підлозі джерги (килими з овечої шерсті), можна приміряти вівчарські крисані.

(І ковбаски там такііі смачні  . От правда, навіть в Баварії не такі. З додаванням баранини)..

Ну, і найкраще в горах - це гори... Особливо пізньої весни, коли все таке ніжно-зелене і вже цвіте.

Дуже мало, але ще трапляються і хати, і церкви, покриті дерев"яною дранкою... Для мене дранка - це особливий карпатський колорит. Здається, такого більше ніде немає..
(З цього боку зовсім мало дранки залишилося... Є з іншого боку, але те фото не дуже вийшло..)

Трохи нижче цієї хати на нас напала грізна собака, розміром з невеликого кота. За нею вслід вибігла господиня, собаку забрала, нас довго здивовано роздивлялася... (Ще би, туристи, як правило, ходять туристичними стежками. А ми чужими городами, з  Славчиком за ручку, з сплячим Максимом в ерго і двома рюкзаками всякої провізії -дощовики, теплий одяг, їжа, чай.) Через 2 хвилини нас та господиня таки окликнула, попросила почекати... Тоді підбігла і запропонувала залишитися у неї. Жінка подумала, що ми біженці зі сходу , а у неї хата, місце є, можна залишитися ... Я пояснила хто ми і чого тут.. Їй стало незручно, що мене не впізнала ... Мені теж незручно, що зразу не заговорила з нею...
Але, з іншого боку, стало так тепло на душі, що тут живуть такі добрі люди. Небагаті, важко працюють, мало що мають, але готові усім поділитися. Незнайомих людей з вулиці запрошують у себе пожити і такі чуйні до чужого горя...
Так що, як в тій пісні:

Приїжджайте в Закарпаття, приїжджайте люди добрі,

Завжди будуть раді вам. :)