Якщо чесно, раніше я не розуміла ляльок "без обличчя", як вальдорфські ляльки або українські ляльки-мотанки . Зрозуміло, що вони залишають місце для фантазії, що у такої ляльки не єдиний "застиглий" настрій, а може мінятися (в залежності від настрою того, хто на них дивиться)... Та мені вони здавалися якимось нецікавими. Але тільки не ці ляльки:
Останнім часом у Святославчика з"явилася така мета - "підняти себе високо-високо... аж до стелі". Він намагається себе підняти, сидячи на підлозі чи на ліжку: обхоплює себе ручками під колінами і старається... Або коли сидить на стільці, пробує підняти себе разом із стільцем. Сьогодні була нова спроба - став ногами на шарф, в руки взяв кінці шарфа, і так себе піднімав. Старається-старається з усієї сили, а потім зітхає: "не виходить"...
Я кожен раз йому пояснюю, що людина не може сама себе підняти, ніхто так не може. А тато наш це пояснює по-іншому - "У більшості людей не виходить себе підняти, ну ти пробуй, може у тебе вийде". А мені каже: "Ну от підініме він себе зараз, і що ти йому далі будеш розказувати, що ніхто так не може?":)
А -аа! Сьогодні ми з Святославом познайомилися з Олегом Скрипкою! А познайомилися ... в магазині. Ми з Славчиком під час прогулянки зайшли туди купити печива. Я зразу і не звернула увагу - тато з двома хлопчиками, купує якісь продукти. Святослав у нас чекати не любить, тому зразу став вимагати: "Дати печиво!". Покупець повернувся, посміхнувся, дивлюся - Олег Скрипка:).
Потім ми купили своє печиво, я посадила Святославчика в рюкзак за спину (до того ми уже добре погуляли і находилися, малюк трохи втомився), Скрипка жартома спитав чи не важко такого хлопця в рюкзаку носити і теж пішов з магазину із своїми синами. Виявилося, що нам по дорозі. Він розказав, що недавно переїхали в цей район, порозпитував про дитсадки, що біля нас... Виявився дуже приємною людиною .
Не знаю чому, але у мене зразу так піднявся настрій. Подзвонила чоловікові: "Вгадай, з ким ми познайомилися?" ... Вгадав, з третьої спроби:)
Святославу вже рік і 10! До 2 років от-от, рукою подати. Учора намагалася згадати як то було 2 роки тому... Здається, що пройшло не 2 роки, а ціла вічність... 2 роки тому я була ще вагітною, відчувала малюка у собі, але до кінця не могла повірити, що там, всередині, є людина, що це справді він копає ніжками і махає ручками. Дивилася на всі фото малюків, які потрапляли мені на очі, і намагалася уявити - який він там, мій малючок, отакий чи може такий?... Потім народження, перші радості і тривоги, перші досягнення - посміхається, агукає, перевернувся, сів, ходить,говорить.... І ось - з нами окрема від нас людина, цікава, ще незіпсована цим світом.
Так хочеться у майбутньому пам"ятати кожну хвилину з цього часу. Якщо вийде, буду записувати хоч деякі з наших "перлів":).
