Святославу вже рік і 10! До 2 років от-от, рукою подати. Учора намагалася згадати як то було 2 роки тому... Здається, що пройшло не 2 роки, а ціла вічність... 2 роки тому я була ще вагітною, відчувала малюка у собі, але до кінця не могла повірити, що там, всередині, є людина, що це справді він копає ніжками і махає ручками. Дивилася на всі фото малюків, які потрапляли мені на очі, і намагалася уявити - який він там, мій малючок, отакий чи може такий?... Потім народження, перші радості і тривоги, перші досягнення - посміхається, агукає, перевернувся, сів, ходить,говорить.... І ось - з нами окрема від нас людина, цікава, ще незіпсована цим світом.
Так хочеться у майбутньому пам"ятати кожну хвилину з цього часу. Якщо вийде, буду записувати хоч деякі з наших "перлів":).
Кожний день радує нас якимись новими відкриттями - Святослав уже декламує вірші! Вірніше, частинки з віршів, і вставляє їх у якісь ситуації:
Дід з бабою обнімають Славчика, розказують, як вони його люблять, бо ж він "їхній внучок - син їхньої дочки", на що Святослав радісно реагує - "Родичі гарбузові!"
Або дід питає: "Подивіться, у ванній горить вогонь?" (У діда з бабою немає централізованого опалення і вода нагрівається у котлі, під яким горить вогонь). Святослав перший біжить у ванну, заглядає: "Горить на весь палац!"
Я у ванній, Святослав шукає мене по квартирі: "Мама, мама!" Тато пояснює: "Мама у ванній". Святослав: "І кличе: мамо, мамо! І падають краплинки із ріжок золотих" (це з вірша про оленятко:))
Пішли з Святославом в церкву. Він, як завжди, усе коментує на повний голос. Намагаюся йому пояснити, що це церква, говорити треба тихенько. Святослав продовжує: "..дядя священник спить".
Через деякий час на кухні: я чимось займаюся, а Святослав грається кухонним рушником, потім вдягає собі цей рушник на голову і пояснює мені: "Сяйсяй намотує хустку, іде в церкву".
А ще ми виховуємо.... один одного.:) Я намагаюся навчити його справлятися із своїми емоціями - не завжди все в житті відбувається так, як нам хочеться. Тому коли щось не так, він сердиться, злиться, краще не кричати, а побити ручкою м"яку іграшку - ведмедика чи подушку, поки не вийде злість. Здається, я все добре йому пояснила... Недавно вдягаю Славчика на вулицю, він крутиться, як дзига, виривається, кудись втікає. Я не витримую і починаю на нього кричати: "Скільки можна! Ти можеш хвилину спокійно постояти!" Святослав дивиться на мене: "Мама сердиться", біжить в кімнату. Через секуду тягне звідти свого надувного коня-стрибунця, бере мою руку: "Мама, ручкою по конику - туки-тук" .
Або бігає по ліжку, падає, стрибає, сміється,кричить... Потім сідає, насуплює брівки, спідлоба дивиться і так грізно: "Чого кричиш?" (ну тут він явно переграє, я так не хмурюся).
Робить свої висновки, деколи несподівані. Дивимося книжечку про сороку-білобоку. Там сороченята: той дрова рубає, той дрова носить, той воду носить, той діжу місить, а той, ледачий, працювати не хотів, лежить в гамаку, відпочиває. Святослав передивляється, листає книжечку, потім показує на перших чотирьох: "ті відпочивати не хотіли".
А ще, похвалюся, мені син робить подарунки - по кілька разів на день дарує квіточку (така м"яка іграшка у нас є), і вчора "приготував мамі подарунок" - у коробочку від ватних палочок поклав маленьку бетономішалку і мені приніс. Приємно :). Залишила його якось із сестрою, прийшов час обіднього сну, Святослав питає: - Тітка цицю дасть?. Сестра: - Тітка не має циці. Святослав показує на груди: - Має! Ось... Сестра: - Цицю має, але молочка в циці не має. Через деякий час: - А родимку тітка має? (у мене на грудях є родимка, Славчик дуже любить за неї триматися). Сестра: - Ні, не має. - А мама має! ... Отак:)
Мені все більше подобається бути мамою:)
Немає коментарів:
Дописати коментар