Синевир. Бурі ведмеді та музей лісу і сплаву

або про ще одну нашу приємну подорож Закарпаттям.
Місце подій - Міжгірський район. Найбільш відомі туристичні місця Міжгірського району - це озеро Синевир і водоспад Шипіт. Але цього літа ми там не були, зате відкрили для себе місця не менш цікаві.
На території того ж Синевирського заповідника вже кілька років існує Центр реабілітації бурих ведмедів. Якщо їхати до озера Синевир машиною, то за кілька кілометрів до нього справа буде вказівник, дерев"яний ведмідь і дорога вгору, засипана камінням.

Це означає, що треба припаркуватися, взяти фотоапарат, а краще камеру, і підніматися по кам'янистій дорозі вгору. Центр справді вартий уваги. Так близько справжніх диких ведмедів я ще ніколи не бачила. Там їх ніхто не дресирує, нічому не вчить, не заставляють виступати. Зате можна побачити  як ведмеді купаються, хлюпаються у воді, граються один з одним.
Центр реабілітації займає площу у 12 гектарів. Ведемедів сюди привозять з усієї України. Це тварини, яких люди колись взяли до себе (в цирк, зоопарк, спортклуб, ще кудись), погралися, а потім вони їм стали непотрібними... Дуже часто тварини доведені до такого стану, що можуть загинути. В Центрі за ними доглядають, лікують, годують як треба. Спочатку ведмеді живуть в клітках, по черзі виходять погуляти на невелику територію (по одному або кілька, якщо не конфліктують між собою), а потім ведмедів, що вже "адаптувалися", випускають у великий ліс - у ці 12га, обнесених навколо сіткою. Центр реабілітації створила і фінансує Міжнародна організація захисту диких тварин. Цікаво було поговорити з людьми, які доглядають за ведмедями. Вони знають кожного ведмедя, скільки йому років, звідки привезений. У кожного з ведмедів свій характер, свої вподобання. Є навіть ведмеді, які "дружать" між собою, є, які конфліктують... Ну, майже як у людей :)... Годують тварин овочами, фруктами, медом і рибою (м'яса не дають, щоб ведмеді не ставали агресивними).

Ведмеді виглядають такими м'якенькими, хорошими і добрими, що хочеться погладити. Навіть не віриться, що це небезпечний хижак. Тільки на сітці через кожні кілька метрів нагадування, що небезпечно, тварин не годувати і не дражнити..

Далі ми поїхали подивитися на музей лісу і сплаву. Насправді, це вже не музей, а місце, де колись була гребля і звідки сплавляли (транспортували) по ріці ліс. Весною, коли ріка була повноводною, заготовлені колоди вантажили на плоти, а тоді люди разом з тими важкими колодами неслися вниз по течії бурхливої гірської річки... Звичайно, з нещасними випадками, жертвами і травмами... Така була важка і ризикована робота... 

Ну, сам музей вже більше десяти років як зруйнувався внаслідок паводку. Грошей на відбудову немає, тому там тільки його руїни, які вже заросли травою і кущами, і якийсь а-ля "готель для любителів екстриму" (тобто без води, зручностей і, напевно, ремонту). Зате в живописному місці.  І в іншому місці - краєзнавчому музеї в Синевирі - якісь макети, приладдя для сплаву лісу і старі фото.

Готель

Експонати:

Більше про цей музей можна прочитати тут

Я дуже переживала, де ми зможемо поїсти в Синевирі. Але, як виявилося, марно. По дорозі в Колочаву (сусіднє село) побачили біля якоїсь хати вивіску "Кафе, гарячі обіди". Довелося трохи почекати, але обід був смачним і порції щедрі, як для голодних косарів :)

В цілому, туристів у тих краях небагато, але усі люди, які нам зустрілися в подорожі, були дуже гостинними і привітними.