Святослав

Так давно не писала про Святослава... Тепер це зовсім не той Святославчик, що спав на прогулянках в рюкзачку, а мені подобалося дивитися як його довгі вії опускаються аж на щічки... Не той малючок, що збирав на прогулянці якісь гілочки, камінці і роздавав усім навколо... Хоча то було ще зовсім недавно...

Особливо Святослав подорослішав за ті два дні, що я була в пологовому. Розумію, що це більше в моєму сприйнятті, але все-одно. 

Дуже радує, що у нас, здається, проходить "криза трьох років" (тьфу-тьфу-тьфу через плече, стукаю по дереву і прикусую язика...:) ). Саме "у нас", а не лише у Святослава, бо багато чого і ми робили не так. Ех, важко мені далися ті протести і крики... Здається, ми вже краще вміємо "знаходити консенсуси" і порозуміння. Хоча, не завжди...

Святославчик відчуває себе вже зовсім дорослим, поважним "старшим братиком". Недавно заявляє, що сьогодні ВІН понесе Максима на прогулянку. Бере слінг і вимагає, щоб я йому примотала туди Максима...

Або заходжу в кімнату і бачу Святослава біля Максимчика із "х"юмером" і ватною паличкою в руках. Пояснює мені, що у Максимчика зробилася кірочка в носику і він зараз все почистить. 

Найчастіший зворот у розмовах Святослава: "Ти думала... , а виявилось?"

- Мама! Ти думала що я ще не чистив зубки? А виявилось? 

- Ти думала той шурупчик від дрелі? А виявилось?

- Ти думала, що я не вмію розбирати Томі (поїзд такий)? А виявилось?

Ще улюблена фраза "а запитай"...

- А запитай, мама: "а ти потім збереш Томі"?

Коли пояснюю йому, що щось не можна робити, то треба, щоб було "по-перше" і "по-друге"... Звідки таке? Ніби я так не говорю...

Кажу, що з Максимчиком вже не граємося, бо будемо лягати спати. Святослав:

- а по друге?

- не знаю, немає "по-друге". Просто, вже час спати...

- Ні, мама... По-друге, Максимчик ще не вміє гратися. 

Хоча не завжди нам це буває приємно, але Святослав намагається відстоювати свою волю і свободу... Ідуть з бабою в селі по молоко. Після дощу дорога перетворилася на суцільні калюжі і слизьке болото. В одному місці баба каже, що тут вона перенесе Славчика. Святослав, звичайно, вимагає, що він сам. Але він без чобіт, то бабуся все-таки взяла його на руки і перенесла. Після чого Славчик повернувся тим болотом назад, звідки його несли, а тоді до бабусі. І пояснив: "Баба! Як я кажу ні - то ні! Як я скажу так - то значить так!" 

А ще робить робить такі цікаві свої висновки.

- Мама! А звідки у нас цибуля?

- Ну, є та, що баба Ніна на базарі купила, а є та, що ми з Торуна привезли (з села).

- Та, що з Торуна, то дід Андрій посадив?

- Так.

- Дід купив маленьку цибульку, посадив, і виросла велика?

- Так.

І що, ми тепер кажемо, що то домашня?

Приїхав до нас гість. Привіз цукерки. Дали Святославчику попробувати половинку цукерки, решту заховали. Але Святослав про них пам”ятає.

-          Де ті цукрки? Дайте цукерки!

Розказую, що цукерки шкідливі, особливо дітям.

-          А чому ви мені давали?

Треба було мені заплатити гроші на карточку за чергову покупку. Ярослав домовився з братом, що, коли той буде іти на роботу, то по дорозі заплатить в банку. Брат дзвонить, що не заплатив, бо в банку до касира була велика черга, а в автоматі поламався купюроприймач.... Славчик питає, що то таке, „купюроприймач”? Ярослав пояснює, що в банку стоїть такий автомат, через нього можна заплатити. І дірка, в яку запихувати гроші, називається „купюроприймач”. Святославчик роздумовує, а тоді радісно: „Я знаю, можна заплатити в церкві! Ми як були з тіткою в церкві, то там теж стоїть така скринька. В ній дірка, і туди можна запихати гроші” (Ярослав каже, що тут Славчик весь в маму. Знайде, куди гроші пристроїти”....
А це наш „майже дорослий” син