Просто так... про наше життя

Святослав. Перетворився на хлопчика-стихію. Просто не віриться, що в 2,5 роки він міг годину підряд складати пазли... Тепер інтелектуальні ігри (кубики, конструктори, лего) його цікавлять менше; бігати, стрибати, кричати - оце гра! Вірить, що колись зможе навчитися літати, просто треба дуже сильно розігнатися.

Продовжує задавати сто запитань на хвилину ... Навіть не завжди встигає вислуховувати, що йому відповідають, у нього вже наступне запитання (колись я думала, що це так класно, допитливий малюк, можна розказати про усе-усе... Тепер це часто втомлює :(... І припинити той потік запитань дуже складно. Уже в ліжку, перед сном, призначаємо ліміт - останнє (чи останні два) запитання. Майже кожного разу він аж плаче, що до завтра забуде запитати те, що хотів...)

І запитання стають все складніші, вже на половину з них не знаю що відповідати - для чого у ракети сопла? (ніколи не знала, що у ракети є сопла....), чому в космосі невагомість?, скільки турбін у військового літака? в скільки років люди помирають?, для чого тварини-хижаки?....

Дуже любить людей і багато уваги до себе. Підходить до будь-якого перехожого, бабусі на лавочці, мами на майданчику і починає розказувати... - який у нього літак, ліхтарик, куди ми йдемо, що він має в кишені і т.д... Коли в бабусі в селі - то нормально, там усі так роблять :). А в Києві люди здебільшого здивовано дивляться на мене і не знають як реагувати. Спочатку мені трохи незручно було від такої святославової балакучості, тепер нічого, нехай розказує :).

Сам вчиться рахувати і запам"ятовує як виглядають числа. Рахує, в основному, коли не можна побігати - як ми їдемо в машині. Я тільки підказую і виправляю, коли він збивається... Числа вчить по сантиметровій стрічці  (рахує і переставляє пальчик на одну клітинку) і по настінному календарю.

Ще перед Різдвом, як в садочку ставили вертеп, дуже зацікавився різдвяною історією. І треба було читати кожного дня по кілька разів "як то було насправді"... Дочиталися до того, що Святослав став розказувати, що він був у Вифлеємі, бачив печерку, пастухів... А тепер розказує, що він колись жив (або і живе у Вифлеємі), там у нього будинок, брат, супер-машина, яка навіть літає... І усе,чого немає в реальному житті.

Не знаю як це назвати - якась нетерплячість чи навіть трохи перфекціонізму - те, що мене лякає в Святославчику і я зовсім не знаю що з цим робити:(. Святослав хоче, щоб усе, що він придумав, він міг зробити (і ідеально) з першого разу... Як не вийшло - усе! Істерика, крики, плач. "У мене ніколи не вийде...", "я не зможу", кидає, сердиться... Звичайно, він не може намалювати, так як захотів, не вміє грати в теніс і ще багато усього... І кожного разу це доводить до відчаю його (і мене від того, що я не знаю, що робити:().

В моєму телефоні скоро буде розбиратися краще за мене і захопився фотографуванням. Автопортрет:

До стрибка з ліжка готовий!

Максим. Тепер, нарешті, я дізналася як то "неможливо втримати дитину вдома" :). Максим дуже любить гуляти, сам іде до дверей, у щось взувається, намагається натягнути шапку і тягне мене "Дем!" (ідем). Я відбиваюся усіма силами, щось розказую, зацікавлюю, показую... але врешті-решт ми таки "дем" (все-одно мало що вийде зробити вдома).

Дуже любить усе вдягати на себе, міряти. А як щось йому сподобається, зняти непросто...

Здається мені, що Максим таки проявляє музичні здібності. Як чує музику, підтанцьовує (в ритм), впізнає мелодії, не любить коли йому фальшиво співають :).

Багато говорить, є у нього "свої" слова (як "гУго" - щось солодке: цукор, родзинки, солодкі кульки і пластівці) і слова з "широким" значенням ("ням" - усе, що в рот: їжа, зубна щітка, така штука, через яку надувають басейн... або "пі-біп" - це і їхати, і машина, і жовтий олівець (бо у нас машина жовтого кольору ). Деколи виходять цілі речення: "дем кака ням" (ідемо їсти кашу), "гУго впапа я-яй" (а-я-яй, упала родзинка), „дем дядя пі-біп” (поїхали по Святослава в дитсадок). Святослава чомусь Максим називає „дядя”, хоч розказували, що Святослав теж малюк, братик, Свя-то-слав... Ярослав пробував навчити казати „Сяй-сяй” (так себе Святослав маленьким називав), все-одно – „дядя”...

Коли здоровий і в гарному настрої, то про цицю згадує тільки на сон або для заспокоєння (впав, хтось щось забрав, не дав...). Вночі ще смокче багато.
Деколи з ним можемо зробити багато усього - і прибрати, і їжу приготувати, і кудись по справах поїхати... Деколи – майже нічого, навіть перевдягнутися і почистити зуби складно... Частіше щось середнє.

Дуже любить мультики. Дивиться тільки один перед сном, разом із Святославом. Після чарівного слова "мультик" зразу біжить до комп"ютера, вилазить на крісло і чекає... В цей час нікому не дозволяє сідати біля себе, тільки Святославу... (такий порядок і нічого міняти не можна :))

Радує, що хлопці придумовують собі ігри, щоб гратися разом. Деколи так гарно обіймаються на прощання. Хоч і воюють за іграшки і за маму. За маму воює більше Максим, як Святослав сяде мені на коліна або притулиться, Максимчик тут як тут – відпихає брата і проситься сам до мами...

Придумали кататися на підгузниках

Ярослав. Любить дітей, часом дозволяє їм занадто багато (як мені здається), а потім сердиться... Почав читати Грея „Дети с небес”. Позавчора прийшов ввечері задоволений: „Я знаю кунг-фу!” :). Виявляється, книга йому сподобалася і він збирається на практиці застосовувати ці методи. На моє скептичне „ну-ну...” сказав, що головне протриматися три тижні, а потім виробиться звичка. Ех, було б добре... ВихОвування – це не так просто...

Я. Радуюся досягненням дітей. Люблю дивитися як вони разом граються, як сміються, як веселяться з Ярославом. Люблю, як ми усі разом щось робимо – прибираємо або ліпимо пиріжки. Замучує мене домашня щоденна робота – приготувати, прибрати, помити... Особливо, коли немає можливості спокійно її зробити. Не перестаю думати, куди ж мені подітися після декрету – якщо писати дисертацію, то треба знову починати усе спочатку (і не бачу в тому особливого сенсу і бажання), в музичну школу іти теж не хочеться... Міняти професію – трохи ризиковано, а раптом потім виявиться, що це „не моє”... Ех...